ПУБЛИЧНЫЕ ЛЮДИ
Mister Hard
Был в сети 2 часа назад
Телеграм-канал про порку або ж шмагання.
https://t.me/spankingua
Киев, Украина
Больше информации
6 Постов
4 Подписано
Mister Hard
месяц назад ссылка
Телеграм-канал про порку або ж шмагання:
https://t.me/spankingua

Ще одна, як на мене просто неперевершена, історія від прихильниці жорсткого шмагання і чудової дівчини Катерини. Тепер її оповідання у стилі F\m, тож цього разу покарання отримує чоловік.

Фатальний персик.

В робочому чаті фото провисіло лише десять хвилин, а потім Максим зрозумів, що відправив його не туди, і видалив. Це сталося вночі, коли Таня спала, тому вранці вона не одразу зрозуміла, чому колеги так усміхаються, побачивши її. Потім подруга показала зроблений скрин, який тепер гуляв приватними чатами. Таня на фото стояла спиною і якраз знімала панчоху, тож нахилилася, випнувши зад. Під фото був підпис: «Мій персик». Гладенький круглий зад і справді нагадував персик.
Таня густо почервоніла від сорому.
Дорогою додому вона теж була червона, але тепер від злості, бо Максим вкотре сказав:
— Ну, помилився, подумаєш. Я ж видалив. І тобі нема чого соромитися такої краси. Не розумію, чому ти так реагуєш. Тиждень, два — і всі про все забудуть.
Таня кинула на нього недобрий погляд:
— Ну так, це ж не тебе пів компанії сьогодні називало персиком. І не тебе викликали у відділ кадрів нагадати, що хоча на наші стосунки дивляться крізь пальці, романи на роботі заборонені, тому нам краще не нагліти. І! І не тобі, а мені директор сказав ввечері, що вже не так впевнений в майбутньому підвищенні, бо я надто м’яка. Він ще руками так зробив, — вона зобразила руками дві півкулі, — щоб я точно зрозуміла, про що він.
Максим зареготав, але після нового погляду Тані таки посерйознішав — чи вдав, що посерйознішав:
— Ну, хочеш, мене теж так сфотографуй і виклади. От побачиш, я так психувати не буду.
Таня відвернулася.
До дому вона більше не заговорювала. Мовчала і вдома. Тільки, відкривши шафу, довго на щось в ній дивилася. Але перевдягатися демонстративно пішла у ванну.
Коли вона вийшла, Максим спробував перевести все в приємніше русло:
— Чи може, давай я відплачу натурою?
— Що?
— Покажу, як мені шкода і все таке. Що хочеш сьогодні зроблю
— Але ж тобі не шкода.
— То й що?
Таня подивилася на нього і зітхнула:
— Роздягайся. Згода, відплатиш хоч натурою. Але так, як я захочу.
Максим не змусив себе просити двічі. Він був впевнений, що у ліжку Таня швидко забуде про невдалий день і його помилку. На його подив, Таня не роздягалася. Вона вийшла з кімнати і повернулася... зі шнурками?
— Це що? — не зрозумів Максим.
— Шнурки від твоїх черевиків, — спокійно сказала Таня і, підійшовши, несподівано вміло зв’язала йому зап’ястя. — Бо це ти зараз так радо слухаєшся. Я впевнена, що надовго цієї готовності не вистачить.
— Готовності... на що? Я не розумію.
Максим спробував поворушити руками, але в нього не вийшло. Він раптом подумав що, мабуть, дарма роздягнуся.
— Якщо я твій персик, то ти будеш моя вишенька. Я тебе відшльопаю. Бо якщо ти не шкодуєш через зроблене, бо не розумієш, в чому проблема, то пошкодуєш хоча б через те, як боляче отримав по попі.
— По... попі?
Максим від несподіванки сів на ліжко. А Тані ніби тільки цього й чекала. Вона опустилася на коліна і так само швидко й міцно зв’язала йому щиколотки.
— Так. По голій. Як д****а — бо ти саме так і поводишся.
Вона встала і витягла щось з шафи. Максим не вдивлявся, бо він все ще намагався зрозуміти, чи це все насправді. Він спробував звільнитися, але шнурки трималися міцно. Тож лишалося тільки сидіти на ліжку і чекати.
Таня поклала те, що взяла, в сторону, а сама сіла поряд з Максимом і багатозначно поплескала себе по колінах. Він так і лишився сидіти.
— Я відшльопаю тебе суворо, але ти цю прочуханку заслужив до останнього удару. Ясно тобі?
— Я... Таню, вибач, це випадково сталося.
— Не вірю, — холодно сказала Таня. — І повірю, що тобі правда шкода, тільки після покарання. Якщо, звісно, ти не брехав про те, що готовий відплатити і зробиш те, що я хочу.
Максим ніяково подивився на неї:
— А якщо... ну, брехав?
— То з брехуном я зустрічатися не буду, — відрізала Таня. — Обирай.
Обирати тут біло нічого. Важко зітхнувши, Максим ліг Тані на коліна, подумки підбадьорюючи себе: що ж він, не витримає ніжну жіночу долоньку? Вона відведе трохи душу — і вони про все забудуть.
Вона поклала одну ліку руку йому на спину. Максим подумав, що це щоб підбадьорити його, але як тільки відчув легкий натиск, зрозумів: це щоб він не намагався встати. Вузька долонька правої руки лягла на сідницю, і він знову нагадав собі: боляче не буде.
Але його ошпарив несподівано сильний міцний удар, за яким послідував наступний, по другій сідниці. Максим здригнувся від несподіванки і різко втягнув повітря, але видихнув його вже з коротким «Ой», бо рука Тані опустилася знову. Удари сипалися ритмічно, послідовно вони завжди влучали точно в ціль і боліли. Справді боліли, і значно сильніше, ніж він чекав.
Десь через двадцять ударів Максим почав вовтузитися на колінах Тані, напружувати й розслабляти сідниці, а потім намагатися ухилитися. У відповідь Тані повище підняла коліно, зручно виставивши попу Максима, сильніше натиснула йому на спину — і продовжила. Тепер більшість ударів лягали внизу, на те місце, де він сидів, і навіть на верх стегон.
Максим м******і шморгнув носом і стиснув губи. Йому було соромно, що так боляче просто від руки, що його дівчина так легко може зробити так, що йому і справді чим далі, тим більш шкода стає. Правда, поки шкода було переважно себе. Ніби відчувши те, що відбувалося у нього в голові, Таня пришвидшила темп. Максим, який щойно пообіцяв собі, що стерпить все мужньо і мовчки, виявив, що це не так просто. Він тихо мугикав, потім стогнав, потім попри волю став зойкати. Йому здавалося, що попа палає, а Таня все так само невтомно ляскала по ній долонею.
— Ой! Таню! Будь... будь ласка! Боляче!
Вона на мить спинилася, і Максим полегшено подумав, що все скінчилося. Але Таня тільки сказала:
— Добре, що боляче. Надовше запам’ятаєш.
І продовжила виховну роботу. Попа Максима з темно-рожевої поступово ставала червоною. В Тані вже добряче втомилася рука і вона відчувала, як на долоні з’являються маленькі болючі сліди від ударів. Але вперто продовжувала, поки не почула, як Максим тихо схлипує. Він почав викручуватися, але руки й ноги в нього були зв’язані надійно, і втекти він ніяк не міг. Лишалося приймати покарання в неї на колінах. І Таня хотіла зробити так, щоб він запам’ятав це надовго.
— Соромно так отримувати? Боляче? Відчуваєш безсилля, що ти нічого не можеш виправити? — спитала вона, з особливою силою розігріваючи і без того розпечені сідниці Максима. — От і мені так було. Але як ти там сказав? «Подумаєш». Тиждень, два — і сліди зійдуть.
Максим зойкав все голосніше, просив його пробачити і обіцяв, що все зрозумів і що йому щиро шкода.
— Цить, — сказала Таня. — Я потім спитаю, чи тобі шкода. А поки мені це не цікаво. Поки мені цікаво тебе виховувати.
— Таню, будь лаааааска!
Таня спинилася, але тільки на мить, щоб витягнути з кишені чистий носовичок. Вона запхала його в рот Максима. Зойки негайно стали тихіші, але засмикався він активніше.
Таня шльопала його ще хвилин п’ять, а тоді спинилася. Кілька хвилин просто чекала, щоб Максим прийшов до тями і перестав стискати й розтискати сідниці, які й досі пекло. Коли він розслабився, вона сказала:
— З цим розібралися. Тепер поговоримо те, що ти сфотографував мене голу без дозволу, таємно.
Вона взяла з ліжка щітку для одягу, яку дістала з шафи перед початком. Саме вона і наштовхнула Таню на ідею так розібратися з Максимом. Щітка була дерев’яна, досить товста і важка, на довгій ручці — ідеальний засіб покарання, що просто без діла лежить в шафі. Вона притулила щітку до розпеченої попи Максима.
Той злякано озирнувся і щось промугикав в носовичок.
— Треба, треба, — відповіла Таня і підняла щітку вгору.
Максим заволав від першого ж удару, зв’язані руки вчепилися в ковдру, а ноги злетіли до попи. Таня на мить спинилася. Але тільки щоб витягнути одну ногу і покласти її згори вище колін Максима, надійніше фіксуючи його на місці.
Потім вона продовжила: решта ударів були такі ж сильні, як і перший. Вони падали по черзі на праву й ліву сідницю, поступово покриваючи весь простір від верхньої частини сідниць і до верхньої частини стегон. Максим кричав, хоча його крики й глушив носовичок в роті, і, наскільки міг, крутив попою. Навіть шльопання рукою було достатньо суворим, навіть воно ошпарило його. А щітка... здавалося, що це розпечений метал, що раз за разом таврує його. Максиму здавалося, що замість заду в нього два розпечені пульсуючі кулі бордового кольору.
Він крутився зі сторони в сторону, намагаючись якщо не втекти, то хоча б вповільнити покарання, але щітка раз за разом врізалася в тіло. Скоро його щоки були мокрі від сліз, а щітка все далі оглушливо ляскала по попі.
Максим не знав, скільки часу пройшло і не одразу помітив, що все скінчилося. Він плакав на ліжку, а Таня, відклавши щітку, гладила його по темно-червоній попі, і думала, що завтра він, мабуть, працюватиме стоячи.
— А знаєш, — сказала вона. — Я тут подумала, що зроблю так, як ти порадив. Сфотографую і викладу твоє фото теж.
Максим протестуючи промичав щось в носовичок.
— Що-що? — невинно спитала Таня і витягла його з Максимового рота. — Сподіваюся, ти хотів сказати, що тобі дуже шкода і ти зрозумів, як принизливо це було для мене? Але ти все усвідомив і згоден з пропозицією, яку сам і придумав? Чи тобі ще не дуже шкода?..
Вона багатозначно спинила руку на попі, ніби готова продовжити покарання.
Максим переможено похнюпився:
— Мені дуже шкода, — пробурмотів він крізь сльози.
— От і добре, — весело сказала Таня і взяла його телефон.
Так, його — бо і це фото відправляти, а потім видаляти через десять хвилин довелося саме Максиму. За кількістю реакцій-вогників було видно, що і це фото помітила достатня кількість людей.
А через місяць Таня отримала своє підвищення. Бо, як сказав директор, видно, що вона людина, що керуватиме важкою... тобто, твердою рукою.
Читать дальше
+5
2 Комментария
Mister Hard
месяц назад ссылка
Телеграм-канал про порку або ж шмагання:
https://t.me/spankingua

Ще одне оповідання, яким вирішила поділитись чудова дівчина і прихильниця жорсткого шмагання Катерина. Головні героїні її історій дуже люблять відлинювати від роботи, а потім отримувати за це під перше число ремінцем або різочкою. Власне, як і сама авторка.

Метод "Помодоро"

— Ти що, ще не готова?
Заспана Настя, яка відчинила двері ще в піжамі, скривилася:
— Ой, я забула написати. Я сьогодні не зможу. Не встигаю, треба доробити замовлення.
Андрій нахмурився. Вони мали поїхати за місто, на ярмарок хенд-мейду і просто погуляти. А тепер виходило, що він дарма вставав так рано і їхав через місто.
— Ти ж весь тиждень над ним працювала.
— Ну... — Настя хитро усміхнулася і відійшла від дверей, — Заходь хоч на каву.
Вона пропустила свого хлопця в квартиру і, взявши ноутбук, пішла на кухню. Андрій в одне око зазирнув в монітор. Текстового документа, в якому Настя працювала, там не було. Натомість була якась гра.
— А що ти взагалі робиш?
— Купую вербову лозину.
— Вибач, що?
Настя хихотнула і, показавши екран, повернулася до плити, де займалася кавою:
— Це стара гра, я в неї в дитинстві постійно грала. Розвиваєш свою справу в минулому. Якщо купити на ринку лозину і використати на роботі, то продуктивність всіх працівників зростає на 10% в рік.
Андрій гмикнув:
— Дивно, що це не мотивує на роботу і тебе.
— Та ну тебе. Ну, не встигла. подумаєш. Я пробую новий метод продуктивності, але він працює так собі.
— Це який?
— Помодоро: 25 хвилин працюєш, потім перерва п’ять хвилин, а кожні чотири «помодоро» робиш довшу перерву на пів години. Але в мене щось метод не працює.
— Дай вгадаю: бо твої п’ятихвилинні перерви тягнуться по кілька годин.
Настя знизала плечами і поставила перед Андрієм каву. Сівши напроти, відпила свою.
— Нічого. я все встигну. Завжди встигаю.
— Чому ти завжди відкладаєш все на останній момент?
Настя знову знизала плечами:
— Тоді є відчуття, що можна не встигнути. Нагальність: якщо все не зроблю швидко, то станеться щось страшне — підведу клієнта і, може, не отримаю нові замовлення. Мотивація, коротко кажучи, з’являється. Я думала, метод помодоро з цим допоможе, але щось ніяк.
— Це тому, що в тебе неправильний метод помодоро.
— Неправильний?
— В нього треба теж додати мотивацію. Щоб довга перерва була не для відпочинку, а для оцінки, як ти провела попередні чотири робочі відрізки. Якщо неефективно, то наступні чотири працюєш з попою, червоною, як помідор. От як в твоїй грі.
Настя на мить задумалася і ніби щось хотіла сказати, але тільки знову знизала плечами:
— Та ну тебе. Дурниці кажеш. Коротше, вибач, я сьогодні ніяк. Їдь сам, якщо хочеш, а потім повертайся. Я якраз закінчу. Мабуть...
Андрій суворо подивився на неї.
— Ти ж не сердишся? Пробачиш мені? — спитала Настя.
— Серджуся. Але пробачу. Тільки ще не зараз.
— От і добре, — враз повеселішала дівчина. — І привези мені щось з ярмарку в подарунок.
— Лозину привезу, — так само суворо пообіцяв Андрій.
Настя подивилася на нього великими очима:
— Нащо?
— Для підвищення продуктивності і мотивації. Я повернусь якраз годинки за дві — як чотири твої помодоро, коли почнеться пів години відпочинку. Тоді, мабуть, поговоримо і про те, як ти забула мене попередити, і про те, як не працювала весь тиждень, і про те, як зараз граєш замість роботи.
Настя швидко вимкнула гру:
— Та працюю я, працюю.
— От і працюй, — усміхнувся Андрій і, відставивши каву, встав з-за столу. — А я поїхав.
Коли через дві години Андрій знову подзвонив в двері дівчини, вона була вже одягнута в звичайний одяг і виглядала якоюсь зібранішою.
— Ну що? — одразу спитав Андрій.
— Тільки що відправила замовнику, — сказала Настя.
— О, тобто, сеанс мотивації можна відкласти?
Настя почервоніла і вийшла з передпокою в кімнату. Виявилося, що поки Андрія не було, вона звільнила довгий журнальний столик, витягнула його на середину кімнати і накрила пледом.
— Або ні... — додав Андрій.
Настя закусила губу:
— Але працювалося важко, я весь час відволікалася і, якщо чесно, майже весь час грала. Тільки останні пів години, як побачила, що ти вже скоро повернешся, раптом як запрацювалося...
— Значить, точно ні, — усміхнувся Андрій і показав замотаний в газету довгий пакунок. — Ножиці принеси.
Настя послухалася негайно. Андрій розрізав скотч, що стягував газету, і показав п’ять довгих рівних лозин завтовшки з мізинець.
— Познайомився на ярмарку з майстром, що плете тини й кошики. Просто лозини він продає теж... Ти не стій, знімай штани і лягай, — Настя здригнулася і повільно, бо пальці не слухалися, почала роздягатися. — Так от, просто лозини він продає теж, і іншим майстрам, і як-от нам треба, щоб підвищувати продуктивність і мотивацію. І лозини в нього хороші, тільки зрізані, дуже гнучкі. Сама дивись.
Андрій змахнув однією з різок у повітрі, і вона лиховісно засвистіла так, що Настя, яка вже лягла на столик, м******і стиснула сіднички. Андрій подивився на круглі і повні сідниці дівчини, які явно могли витримати серйозне покарання, і суворо сказав:
— Скажи, за що я тебе відшмагаю.
Настя схлипнула, але не стала ні просити пробачити їй, ні намагатися встати. Навіть місце підготувала сама: їй цього явно хотілося. Може, і в ту свою стару гру вона грала тільки щоб купити різку і уявити, що це для неї.
Вона схлипнула знову і сказала:
— За те, що я замість того, щоб працювати, грала в гру. І весь тиждень відкладала роботу. І забула попередити, що не поїду сьогодні.
— А могла б поїхати, бо роботи, як тепер ясно, було на пів години.
— Так, але...
— Мотивації не вистачало, — усміхнувся Андрій. — Це ми зараз виправимо.
Він поклав лозини на підлогу і, обравши одну, знову свиснув нею у повітрі. Потім приклав до сідниць Насті і провів по шкірі різкою.
— Бачиш, яка гладенька? Травмувати шкіру не буде, про це можна не хвилюватися і ударів не стримувати.
Настя завовтузилася. Андрій поклав долоню їй на поперек, щоб тримати на місці, притиснув, а потім змахнув лозиною. На злочинно білий зад лягла перша рівна смужка. Вона на очах стала рожевою і трошки припіднялася. Настя смикнулася і голосно зойкнула від несподіванки і неочікувано сильного болю. Андрій втримав її на місці.
— Лежи. Це тільки початок, і отримаєш ти все, що заслужила. Як буде треба, я тебе прив’яжу. Зрозуміла?
— Вибач мені, — схлипнула Настя.
— Відшмагаю — вибачу, — коротко сказав Андрій і підняв лозину знову.
Довгих пауз між ударами він більше не робив. Лозина раз за разом впивалася в попу, на якій швидко проступав припухлий візерунок з рожевих смуг. Настя зойкала і крутила задом, але Андрій надійно притискав її до столу, не зупиняючись, як поки не відважив десять стібків.
Він відпустив руку, але варто було Насті підвестися на ліктях, як лунко ляснув її по попі долонею:
— Я не дозволяв вставати. Тебе ще шмагати і шмагати.
— Але ж... Це боляче, — шмигнула носом Настя.
— Звісно, боляче. А буде ще більше. Зараз я тебе прив’яжу, тоді й замах буде сильніший.
— Не треба сильніший!
— Треба. Сама знаєш, що треба. Щоб ти весь наступний тиждень пам’ятала, що буде, як не працюватимеш. От тобі й метод помодоро.
Настя сховала обличчя в пледі і заплакала, але вставати все ще не намагалася. Тільки притиснула долоні до вже смугастих сідниць і терла і м’яла їх весь час, поки не повернувся Андрій. Він цього не забороняв, бо знав, що інша нагода так зробити Насті трапиться нескоро. Він приніс зі спальні дві футболки і ременя і зв’язав Насті щиколотки й зап’ястя ременями, під які поклав футболки, щоб ремінь не різав ніжну шкіру, коли Настя намагатиметься звільнитися. А вона намагатиметься, це він знав точно.
Закінчивши прив’язувати, він обійшов столик з новою різкою і мовчки змахнув лозиною знову. Тепер удари були сильніші, і Настя, одразу відчувши це, завила. Кінчик лозини врізався то в одну, то в іншу сідницю, лишаючи яскравіші тонкі сліди. На місцях, де удари накладалися один на один, з’являлися особливо помітні й болючі червоні хрестики.
Настя звивалася, але друга, третя, четверта різки раз за разом знаходили свою вже темно-рожеву смугасту мішень. Андрій особливу увагу приділяв нижній половині попи, а ще — верхній частині стегон. Щоб Настя згадувала покарання щоразу, коли буде сідати. Хоча він був майже впевнений, що наступні кілька днів вона працюватиме стоячи.
— Ну що? — змахнувши в повітрі останньою лозиною, спитав Андрій. — Додалося мотивації?
Схлипуючи Настя кивнула, а потім залопотіла:
— Я буду буде старанно працювати, я виправлюся, я стану краща, я не буду про тебе забувати, буду поводитися добре, обіцяю!
— Розумничка, — сказав Андрій і став в головах у Насті. — Але це не все.
Лозина свиснула — і обпекла всю попу і стегна, перетнувши всі попередні удари. Настя скрикнула. Андрій чекав, поки вона не заспокоїться, а потім заговорив, в паузах шмагаючи її:
— Тобі треба багато в чому виправитися. В тебе жахливий режим сну. Ти погано харчуєшся. Майже не займаєшся спортом. Не гуляєш. Грубиш людям. І якщо в тебе не було мотивації виправлятися раніше. То. Тепер. Вона. Є!
Останній удар ліг точно між половинок, і Настя заволала. По її щоках котилися сльози. Сідниці стискалися і розтискалися в марному сподіванні зменшити біль. Андрій сів навпочіпки поряд з дівчиною і погладив її по спині:
— Ну, ну, оце й усе.
Він лишався поряд, поки вона не заспокоїлася, а тоді розв’язав її і повів пити каву, дбайливо поклавши подушку на стілець.
— А та гра, мабуть, цікава, треба й собі поставити, — пожартував Андрій, дивлячись, як Настя намагається всістися так, щоб менше боліло. — Тільки нереалістична. Бо там можна купити одну лозину, а насправді так не працює.
Настя враз насторожилася:
— Чому це?
— Бо з одиничними замовленнями такі майстри не працюють. Довелося замовити одразу сотню лозин.
— С... сотню?
— Так. Поки весна і літо, він зрізатиме свіжі на запит, а восени вже нарізані висушить і зберігатиме в себе. Сказав, що висушену лозину якщо відмочити, то вона буде гнучка, як свіжа.
Настя зі страхом вирячила очі. Андрій усміхнувся:
— Словом, якщо цього разу вистачить, то на цьому все й закінчиться. Але щось мені підказує, що не закінчиться. Що одного покарання на рік для нашого метода помодоро точно не вистачить.
— Вистачить! — гаряче пообіцяла Настя. — Чесне слово!
— Побачимо, — гмикнув Андрій. — Побачимо, чи зійдуть сліди до того, як ти знову заробиш лозиною.
Він подивився на Настю і подумав, що наступного разу відважить їй сильніше.
Читать дальше
+6
0 Комментариев
Mister Hard
2 месяца назад ссылка
Телеграм-канал про порку або ж шмагання:
https://t.me/spankingua

Цим оповіданням поділилась одна чудова дівчина, прихильниця жорсткого шмагання.
Сюжет вигаданий про іншу пані, яка отримала суворе покарання. Але що реальне так це бажання і фантазії Каті, які вона і перенесла на головну героїню.

КОНСТУЛЬТАНТ

— Це маячня! — Інна відштовхнула роздрукований звіт. — Я на цей аудит стільки грошей викинула, а ви кажете, що єдина проблема компанії — це я?
— Не єдина, — спокійно відповів Юрій. — Але основна. Якщо виправитеся ви це, то решта негараздів зникне сама.
Інна пирхнула. Треба було виставити цього бізнес-консультанта за двері, але чомусь вона цього не робила.
— Наприклад? — спитала вона.
— Наприклад, якщо ви перестанете спізнюватися, більше зустрічей з потенційними клієнтами закінчуватимуться угодами. Якщо перестанете наполягати на тому, щоб особисто перевіряти роботу працівників, вони працюватимуть швидше і краще. Тим паче, що ви свої перевірки ще й затримуєте. Ну і, — Юрій раптом усміхнувся, — якщо ви більше працюватимете замість того, щоб прокрастинувати і сидіти в робочий час на сумнівних сайтах...
Він поклав перед неї ще один листок паперу — з довгим переліком сторінок сайтів. В більшості в назві було слово «spank», і Інна раптом зашарілася. Їй стало соромно, що хтось дізнався про її маленьке захоплення. Їй здавалося, що вона добре його приховує, а вийшло, що ні.
Цей листок вона хотіла одразу зім’яти —а краще порвати — і викинути. Але побачила, що біля деяких адрес стояли галочки, і нахмурилася. Помітивши її погляд, Юрій сказав:
— Це сторінки, на які ви заходили найчастіше: відео й оповідання, де жінок і дівчат суворо карають за їхні витівки й проступки.
Інна смикнулася в кріслі, почервоніла ще більше і про всяк випадок озирнулася. Але ні, в кабінеті вони були лише удвох.
— Їм доводиться спустити штани або задерти спідницю, підставити голий задок — і думати над своєї поведінкою, поки їх періщать ременем, шмагають різками або проводять іншу виховну роботу, — безжально і спокійно говорив Юрій, не зводячи з неї погляду. — Вони обіцяють виправитися, кричать, плачуть, але все одно отримують те, що заробили. І знаєте, що я думаю?
Інна похитала головою. В неї раптом перехопило подих, і вона знала, що не зможе вичавити з себе ані слова.
— Я думаю, що це ваша підсвідомість підказує вам, як виправитися.
— Та як ви!.. — обурено скрикнула Інна, але не договорила. — Та що ви собі думаєте!
— Я думаю, що почавши власну справу, ви забули про відповідальність перед працівниками і перед самою собою. І що ви одразу згадаєте про неї, коли не зможете сидіти без подушки.
Інна знову вирішила, що виставить його за двері. Але знову не зробила цього. Замість цього вона пирхнула:
— І нагадувати, звісно, будете ви.
— Як консультант я маю право вносити на розгляд керівництва пропозиції із вдосконалення роботи. Тож я і вношу: робота вдосконалиться, якщо добряче відшмагати керівництво. І так, я можу допомогти і з цим, і з виправленням дрібніших проблем.
Інна мовчала, і після короткої паузи Юрій встав:
— Справа ваша, компанія теж. Бізнес йтиме все гірше, але змусити я вас не можу. Тож якщо ви відмовляєтеся...
—А якщо ні? — тихо спитала Інна.
— Тоді я повернуся завтра ввечері. В п’ятницю, щоб у вас були вихідні прийти до тями й переоцінити свою поведінку і підхід, — він подивився на Інну. — Якщо передумаєте, просто скасуйте зустріч в онлайн-календарі. Але якщо ні, на вас чекає справжнє, досить сильне покарання. Ви будете кричати, мабуть, плакати теж. Тривалої шкоди не буде, а от ефекту, сподіваюся, вистачить надовго. Якщо ви не скасуєте зустріч, я прийду о сьомій і розраховую, що ви чекатимете на мене в кутку.
Вона уявила, як стоятиме в кутку, а хтось зайде і побачить її — і почервоніла знову.
— А якщо ні... Якщо не чекатиму?
— Тоді попрацюємо і над умінням чути, що вам говорять, — Юрій хижо усміхнувся. — Рекомендую замість тісної спіднички мати широкі спортивні штани. Не думаю, що ви зможете — чи захочете — втискатися в обтягуючий одяг після того, як ми закінчимо.
Він підвівся, і Інна вперше помітила, що він здається сильним.
— Вибір ваш, — сказав Юрій на прощання.
До кінця робочого четверга лишалося ще пів дня. Інна вирішила, що негайно скасує зустріч, сповіщення про яку висвітилося на телефоні, а потім влаштує собі вихідний і просто відпочине, щоб заспокоїтися. Але потім стала думати про покарання — якого, звісно, не буде — справжнє, досить сильне, ефекту від якого вистачить надовго...
Вона на мить встала з-за столу і стала в куток. Не бачити кабінет і двері було тривожно, і їй здавалося, що все почнеться вже зараз, що ось-ось доведеться відповідати: за спізнення, за лінощі, за те, що відкладає роботу. Інна раптом згадала про презентацію, яку відкладала вже тиждень, і зітхнула. Який тут вихідний. Краще показати, що вона зробила хоч щось.
Вона хотіла скасувати зустріч ввечері, а потім вранці, як тільки прокинеться. Але замість цього поклала в сумку згорнуті домашні штани і написала повідомлення на пошту всім працівникам, що за хорошу роботу відпускає всіх о шостій. Подумавши, виправила: «О п’ятій». Задерши спідницю, подивилася в дзеркало на свій поки ще білий задок. А потім вийшла з дому і поїхала на роботу, не спізнившись вперше за місяць.
Час біг невпинно. Інні здавалося, що він летить. Вона знову і знову думала скасувати зустріч, але все ж не робила цього. Замість цього вона сумлінно, як ніколи, працювала. Тільки це допомагало не думати про те, що чекає на неї, і не дивитися в куток.
Іноді вона чула, як працівники біля кулера тихо перемовляються. Вони намагалися вгадати, в чому справа: чому їх відпускають, чому Інна прийшла так рано, чому так зарилася в презентації і документи, які до цього ігнорувала тижнями. В Інни щоразу завмирало серце від думки, що зараз хтось випадково вгадає. Чи — ще гірше — що вчора хтось підслуховував розмову. Але ні. Багато хто думав, що це пов’язано з бізнес-консультантом, але що консультуватиме він її по попі, ніхто навіть не припускав.
Це ж маячня, правда?
О п’ятій офіс швидко знелюднів. Інна лишилася сама, до її покарання лишалося ще дві години. Час, який раніше летів, тепер ледь тягнувся.
Інна і справді завжди уявляла себе на місці жінок з відео, яких шмагають. Вона справді хотіла, щоб її покарали. Але тепер, коли покарання ось-ось мало статися, їй було страшно. Раптом це надто боляче? Раптом насправді вона цього не хоче?
Але... раптом це насправді допоможе?
Коли до сьомої лишалося десять хвилин, Інна вимкнула комп’ютер і, не вірячи, що робить це, стала в куток.
Час зупинився. Їй здавалося, що вона стоїть вже довго, але знала, що навряд це так. Можна було перевірити, але вона лишила мобільний на столі, і не наважувалася вийти з кутка. З її удачею якраз тоді Юрій і зайде. Тому Інна просто переступила на ногах і стала чекати далі.
Вона почула, як на поверсі зупинився ліфт, почула чиїсь впевнені кроки в коридорі. Потім відчинилися двері в її кабінет. Інна озирнулася на Юрія.
— Ні-ні, ви стоятимете так, поки я не дозволю озиратися і виходити, — суворо сказав він.
Інна пискнула і розвернулася в куток.
— На майбутнє запам’ятайте. І ще запам’ятайте, що надалі чекати в кутку ви будете голою знизу по пояс.
— Надалі? — тихо перепитала вона.
Він мовчав, явно чекаючи на щось. Інна ковтнула слину і стала роздягатися. Розстібнула і стягнула тісну спідницю, роззулася, зняла капронки. Останніми, враз почервонівши, вона зняла трусики.
Юрій мовчав ще якийсь час, явно оцінюючи поле для роботи. А потім сказав:
— Так, я думаю, я призначатиму вам таку зустріч раз на місяць. Будемо переглядати ваші успіхи, невдачі, читати відгуки працівників.
— Які відгуки?
— Анонімні, їх отримуватиму і аналізуватиму я.
— А... Якщо я не хочу?
— Тоді просто скасуєте зустріч. Але чомусь я думаю, що ви цього не зробите. Бо може ви й не хочете, але знаєте, що вам це потрібно.
Інна не мала, що відповісти. Хвилин через п’ять Юрій сказав їй вийти з кутка і повернутися до нього. Виявилося, що він не гаяв часу: прибрав все зі столі для переговорів і причепив до нього... щось.
— Лягай, — кивнув він на стіл.
Від того, як раптом він перейшов на «ти» Інні стало моторошно. Вона повільно ішла до столу, відчувши раптове бажання перепросити і виправдатися.
— А я... Я вчора і сьогодні закінчила презентацію. І багато зробила по роботі. Багато закрила питань. І...
— От і добре. Якщо обіцянка покарання так добре мотивує тебе, уяви, що буде після справжнього покарання.
Юрій підійшов і спокійно, але твердо вклав Інну на живіт. Він посунув її на столі так, що її голова й руки звисали униз. І перш, ніж вона встигла зрозуміти, що бачить, застібнув на руках шкіряні наручники, причеплені до ніжок столу.
— А... це...
— Це щоб зекономити мені час, а тобі удари, якщо тобі захочеться утекти або прикритися.
Він підсунув під низ живота Інни невеликий валик, а потім затягнув широкий ремінь вище талії, і ще один — нижче колін. Вона відчула, як випинається вгору її зад, і спробувала поворушитися. В неї майже не вийшло. Інна зрозуміла, що не зможе не просто втекти, а навіть спробувати ухилитися. Їй знову стало моторошно, і вона спитала:
— А це дуже боляче?
— Дуже, — з усмішкою відповів Юрій, відійшовши до сумки, яку приніс з собою. — Ти, може, спершу скажеш, що передумала, потім спробуєш погрожувати, потім проситимеш зупинитися, обіцятимеш, що виправишся. А потім будеш просто кричати і плакати. Але це нічого не змінить. Ти дуже, дуже погано поводилася. Тому заслужила дуже суворе покарання.
Інна м******і стиснула сідниці. Юрій негайно ляснув по лівій розкритою долонею. Лункий звук здавався оглушливим, але ще більше Інну ошелешило те, як сильно він вдарив, і як спершу сідниця на мить оніміла. А потім місце удару стало наливатися теплом. Жаром навіть.
— Я... Я мабуть передумала, — сказала Інна.
Юрій нічого не відповів, але потім обійшов стіл і сів навпочіпки перед Інною, так, що їхні обличчя опинилися на одному рівні.
— Як я й казав, це нічого не змінить. Бо ти дуже погано поводилася. А поганим дівчатам задирають спідниці і безжально карають по попі. Цього разу — ременем.
Він підняв руку і показав Інні товстий широкий ремінь, явно зроблений тільки для покарань. Мабуть, він був завширшки як половина її попи. Сідниці від цього стиснулися знову самі собою, але Інна змусила себе розтиснути їх. Вона видихнула:
— Я виправлюся. Чесно.
— Звісно. Інакше заслужиш ще одне покарання.
Юрій підвівся і став збоку від неї. Інна викрутила голову назад, щоб бачити, що відбувається, але бачила вона небагато. Тільки як він підняв руку з ременем вгору. Від страху Інна заплющила очі, а потім почула, як ремінь різко розсік повітря. Потім сідниці оперезало болем, Інна розкрила рот. Спершу беззвучно, бо від шоку забула, як кричати. Але вже четвертому ударі вона стала стогнати. На восьмому закричала:
— ААА! Не треба більше! Будь ласка! Я все... А! Ай! Я все зрозуміла, я виправлюсь!
Юрій не відповідав. Він тільки усміхнувся собі під ніс — як швидко поважна керівниця перетворилася на дівчисько, що завинило і не хоче покарання. Він раз за разом змахував ременем. Рівні удари лягали на пухкі широкі сідниці.
Він з першого погляду — спершу на справи компанії, а потім на Інну — знав, що йому буде, де розгулятися. Біла шкіра вкривалася смугами. Спершу вони були рожеві, тепер ставали червоними. Він бив сильно, бо бачив по тілу Інни, що вона може витримати суворе покарання, і знав, що саме таке — суворе, справжнє покарання — вона заслужила.
Вона пробувала ухилитися від ударів, але він прив’язав її надійно. Тож ремінь раз у раз бив точно в ціль. Він практично впивався в попу, на мить розрівнював її, і тоді м’ясисті сідниці розбігалися хвилями. Він знав, що Інні боляче, але вона все одно все повідомляла про це своїми: «Ой! Ай! Боляче! Будь ласка! Я більше не буду!!!»
Після чергового вибачення Юрій спинився. Інна негайно стала стискати й розтискати сідниці, сподіваючись, що це полегшить біль. Мабуть, вона сподівалася і що покарання скінчилося, бо шморгнула носом і стала белькотіти:
— Я більше не буду. Мені дуже соромно за те, як я ставилася до роботи, я виправлюся...
— Це я вже чув, — спокійно сказав Юрій і неспішно обійшов стіл. — Але твоє покарання не за те, що ти робитимеш потім, воно за те, що ти вже накоїла. Тож... — Він поклав ремінь на сідниці Інни, що так і пашіли теплом, — продовжимо.
Ремінь злетів вгору — і полетів униз, з силою врізавшись в червоний зад Інни. Вона скрикнула і знову пообіцяла, що виправиться. Юрію здавалося, що тепер її обіцянки здаються трошки щирішими, а розкаяння більш усвідомленим.
Покарання тривало не дуже довго: по двадцять п’ять ударів з кожної сторони. Але Юрій був впевнений, що Інні воно здається нескінченним.
Після останнього удару він поклав ремінь на стіл і знову поклав долоню на сідницю Інни. Та застогнала від полегшення. Мабуть, долоня зараз здавалася їй крижаною. Верхня частина стегон і нижня частина сідниць Інни були майже червоні.
— Як гадаєш, на місяць уроку вистачить?
— Таааак, — протягнула крізь сльози Інна.
— А я от думаю, що ні, — він легенько ляснув її по попі і відійшов до сумки.
Інна, яка ледь тямила себе від того, наскільки боляче було від ременя, з острахом чекала. Вона почула, як щось небезпечно, гостро просвистіло в повітрі, і скрикнула.
— Кричати ще рано, — м’яко сказав Юрій.
Він знову сів навпочіпки перед Інною і показав їй прут завтовшки з мізинець.
— Ротангова різочка.
— Будь ласка, не треба!
— Мені здавалося, комусь було соромно, хтось тут усвідомив, як погано поводився, і планує виправитися.
— Я правда виправлюся, але не треба більше...
— Перший крок до виправлення — це визнати помилки і взяти на себе відповідальність за них.
Інна захникала і заплющила очі, але Юрій змахнув різкою, і вона негайно знову розплющила їх.
— Останній десяток отримаєш різкою, щоб мати уяву, що чекатиму на тебе в майбутньому, якщо ти все ж передумаєш виправлятися. Але про це покарання попроси мене сама.
— Будь ласка, не треба... — прошепотіла Інна.
Юрій кивнув і, звівшись на ноги, знову став збоку від стола.
— Або я можу почати шмагати тебе просто зараз, — сказав він і притулив різку до червоних половинок. — От тільки рахувати почну тільки після того, як ти попросиш.
Інна скривилася, але зрозуміла, що все ж отримає все, що заслужила. Ох, як сильно вона шкодувала про всі пропущені дедлайни, відкладені зустрічі — про все, що зробила не так і через що тепер страждала.
Щоки в Інни почервоніли майже так само, як її зад.
— Будь ласка, покарайте мене, — пробурмотіла вона.
— Не чую, — Юрій легенько поплескав її по попі.
— Будь ласка, покарайте мене! — голосніше сказала Інна.
— Як?
— Різкою по голій попі.
Він досі чекав, і вона видихнула ще:
— Суворо...
— Розумничка, — сказав Юрій.
Різка просвистіла і обпекла Інну в самому низу сідниць. Вона закричала і закрутила попою, хоч і знала, що це нічого не дасть. Біль ставав все сильнішим. Юрій цього разу вдарив не одразу, а чекав кілька секунд. Він вдарив точно в ту саму мить, коли їй здалося, що біль вщухає.
Цього разу Інна тільки один раз прокричала:
— Будь ласка!..
Це сталося після третього удару.
Юрій відповів насмішкуватим:
— Будь ласка, сильніше? Це легко.
Від наступного удару Інна завила. Далі вона вже не просила, тільки кричала й плакала.
Вона отримала п’ять ударів з однієї сторони, п’ять з іншої. Після цього все раптом спинилося. Юрій спершу відв’язав їй руки, і Інна негайно завела їх назад. Притулила до попи, але, зашипівши від того, як боляче навіть торкатися, негайно прибрала їх. Зад горів, вона обережно, ледь торкаючись, намацала десять випуклих смужок від різки.
Вона навіть не помітила, як Юрій розв’язав їй і ноги. Потім він погладив її по голові:
— Ну, досить. Вже майже все.
— Майже? — налякано подивилася на нього Інна.
Юрій просто допоміг їй злізти зі столу. Навіть стояти було важко. Здавалося, що все ззаду здерев’яніло. Інна навіть не одразу згадала, що вона знизу гола. Тепер це здавалося взагалі не важливим.
Юрій взяв її за плече і підвів до крісла. Вірніше, до столі, де раніше було її прекрасне м’яке шкіряне крісло. Тепер на його місці стояв простий дерев’яний стільчик з офісної кухні. Твердий і неприємний на вигляд.
— Тепер ти сядеш і напишеш лист своїм співробітникам, де опишеш...
Інна розширила очі, чекаючи, що він скаже, що їй треба розповісти про покарання. Юрій ніби спеціально потягнув паузу, але сказав інше:
— Опишеш, як усвідомила свої недоліки і як плануєш виправитися. Як вже наступного тижня розкажеш про те, що зміниш у своєму стилі роботи й управління. І як заохочуєш усіх вказувати на зони покращення в анонімній формі.
— А можна... Можна стоячи? — обережно спитала Інна.
Юрій не відповів, але поглянув на різку й ремінь, що досі лежали на столі. І Інна, зморщившись, опустилася на стілець. Вона ледь могла сидіти, але все ж слухняно увімкнула комп’ютер і почала набирати лист.
Вона знала, що починається геть новий етап життя.
І якась її частина попри все цьому раділа.
Читать дальше
+10
1 Комментарий
Mister Hard
3 месяца назад ссылка
Телеграм-канал про порку або ж шмагання:
https://t.me/spankingua

Це оповідання від підписниці трішки прикрашений перший досвід в її житті. Ось так буває.

Третій не зайвий

-Привіт, у мене до тебе справа, - тон у давнього приятеля, як завжди, діловий і вельми поважний.
– Слухаю. - Це з приводу твоїх екстремальних уподобань… - О-о, цікаво! Так він називає мою цікавість до порки. - Невже захотілося когось відшмагати?
- Ну, ти сама казала: я для цього занадто лінивий...
- Тоді що?
- Ппознайомився з одним дідом. З нашого бізнесу, з самих верхів. Зараз все частіше за кордоном, але на пару місяців має проєкт у нашому місті. Я й раніше помічав його дивне ставлення до жінок, навіть гадав, що він нетрадиційний. А вчора ми «злегка» випили і він доволі відверто купу наговорив.
Виявилось, жінки кілька разів серйозно підставили його. І він спочатку страшенно зненавидів всю жіночу стать, а згодом ненависть спала, проте бажання вказувати жіночій статі її місце не минуло. Коротше, він дуже хотів би відшмагати жінку, але з його положенням у суспільстві важко знайти об'єкт. З повіями зв'язуватися не хоче, вламати якусь соплячку з вулиці - хто знає, де на неї потім натрапиш! Дід мені дуже потрібний. Бачу, що подобаюся йому, він може мене просунути. Я вже закинув, що дуже його розумію і підтримую, сам тримаю свою подругу в строгості і не цураюся дати їй по задниці. Може, розіграємо сценку?
- Ти хочеш мене відшмагати в його присутності?
- Скажімо, я почну. Запросимо діда в гості - ти в чомусь провинишся, і я вирішу тебе покарати. А щоб було ще соромніше, запропоную це зробити гостеві.
- Думаєш, він погодиться?
- Ну, у нас буде ще кілька вечорів у барі... Встигну вкласти йому в голову цю думку.
- Ну, гаразд...
- Будь готова, незабаром подзвоню. Через пару днів я отримала лаконічне смс: «Зустрічаємось сьогодні о 8-й. Дід готовий» Справді, навіщо витрачати час на дзвінок? Хоч би приписав, чим поротимуть...
О пів на восьму я на квартирі у приятеля. Закінчую приготування столу, коли приходить гість. Жвавий, але непоказний дідок. Не дивно, що жінки не дуже його цінували. Але в моїй Темі такі якраз особливо старанні.
– Це моя подруга Юлія.
- Сергій Леонідович.
- Дуже приємно! Даруйте, не можу подати руку, - я трохи вклонилася гостю, тримаючи в руках тарілки з тарталетками.
- Гість на порозі, а ти не готова! Стіл мав бути накритий ще п'ять хвилин тому! - прикрикує на мене приятель, і я винно опускаю голову.
- Вибач, я зараз закінчу.
- Ти заробила собі бали! Прошу в кімнату, влаштовуйтесь… - звертається приятель до гостя, який з цікавістю слухає нашу розмову.
Приношу останні страви, і сідаємо за стіл. Точиться ніпрощо-розмова, у розмові "мій хлопець" раз за разом обриває та аб'юзить мене, а Сергій Леонідович задоволено всміхається таким випадам.. Подаю чай. Час розпочинати гру.
Приятель виходить з кімнати, а я розливаю чай, через стіл простягаю його гостю і, очікувано упускаю чашку. Окріп проливається на стіл, але бризки летять на Сергія Леонідовича і він по-справжньому скрикує.
У цей момент з'являється "мій хлопець"
- Що ти наробила, ідіотко!
- Ой, вибачте, будь ласка! Ви не обпіклися? Зараз все приберу... Вибачте ...
Хочу підійти до гостя, але приятель грубо хапає мене за руку:
- Звичайно, прибереш! Язиком вилижеш! Скільки разів я вчив тебе, як подавати чай? Ти все одно робиш по-своєму! Скільки на мене проливала, а тепер і гостя обпекла!
Очима, повними сліз, дивлюся на Сергія Леонідовича, а той зі скорботним обличчям трусить кистю, ніби й справді обпікся.
- Погань така, зіпсувала вечір! - Приятель розвертає мене до себе і гостю спиною і з усієї сили шльопає через сукню по попі.
- Ой ... Не треба, прошу ... Я зараз все виправлю ...
- Ще як виправиш! - штовхнувши в спину, приятель змушує мене нахилитися і машинально упертися руками об стілець.
- Уперта, дурна дівка! - Отримую ще ляпас через сукню, а потім поділ задирається до голови.
- Не треба! - Я намагаюся піднятися і прикритися руками.
– Стояти! - гаркає приятель, ривком стягує з попи труси і дзвінко плескає по голих сідницях.
- Ой-й! Будь ласка, потім! – хничу я, отримуючи ще кілька шлепків.
Боковим зором бачу, яким жадібним поглядом Сергій Леонідович дивиться на екзекуцію.
- Зрозуміло, І потім! – приятель нагороджує ще кількома ударами і звертається до гостя:
- Сергію Леонідовичу, давайте перейдемо до кабінету. А ти вставай і принеси нам новий чай. Я сам розіллю. Приношу наказане.
– Прошу Вас, – друг сам акуратно подає гостю чашку. – І прошу пробачити за інцидент. Не сумнівайтеся, Юлію буде покарано за незграбність.
- Але покарання щойно відбулося… - зауважує гість.
- Ні, що ви. Це так – легке нагадування про обов'язки. Справжня прочуханка відбудеться завтра, в суботу.
Вдаю, що хочу перервати одкровення друга.
- Мені нема чого приховувати! Дякувати Богу, Сергій Леонідович поділяє мої погляди на місце жінки в суспільстві, і я можу не приховувати свої методи виховання порядної дружини.
- Так, принцип «діти, церква, кухня», на жаль, забутий сучасними жінками…
- У нас теж були дуже добрі традиції – суботні порки. Тоді і сім'ї були міцнішими, і порядку більше. До речі, як Ваша ласка, пропоную Вам власноруч покарати Юлію. Думаю, так правильніше – око за око, зуб за зуб. Окропом ми її, звичайно, не обливатимемо, але, певен, ремінь обпалює не менше…
- Це, звісно, дуже правильний принцип. А Юля не заперечує?
- Думку Юлі ніхто не питає! В родині я господар, чи не так, люба?
- Як вирішиш, коханий ... - відповідаю, не підводячи голови тремтячим голосом. Мої щоки та вуха без гри палають. При сторонньому і сторонній мене ще не поров.
- Взагалі, Сергію Леонідовичу, мені здається, що я дуже легко її шмагаю. Шкода, напевно. Інакше чим пояснити, що виховання йде так повільно. Ваша участь нам дуже допомогла б. Нехай відчує справжній сором та біль. Можливо, це виправить її поведінку.
- Ну, я завжди радий допомогти… - - Отже домовились? Завтра о 12-й Вас влаштовує?
- Цілком.
– Що для Вас приготувати? Ремінь, різки, скакалку?
- Дотримуватимуся вашого порядку…
- Тоді почнемо з ременя.
Прощаюся з гостем, так само не підводячи голови.
- Дякую за чудовий вечір, до зустрічі, - Сергій Леонідович добродушно поплескує мене по руці і багатозначно дивиться на демонстративно вивішений у коридорі широкий ремінь…
Читать дальше
+2
0 Комментариев
Mister Hard
3 месяца назад ссылка
Телеграм-канал про порку або ж шмагання:
https://t.me/spankingua

Це ще одне оповідання із життя підписниці, яким вона вирішила поділитись. Ну і я дозволив собі, з її згоди, додати декілька штрихів.

- Дозволиш подивитися, як тебе шмагаю? Привіт!
Люблю свого екзекутора за ввічливість: поздоровкатися не забув. Що навіть не чулися місяці три-чотири, фігня - з місця в кар'єр.
- Нуууу... мені дійсно не завадила б порка... Але при спостерігачі... Хто це?
- Ти ж сачкуєш раз за разом - вирішив знайти ще когось. Наче домовилися, але вона ще не порота, дуже боїться. Попросила подивитися, як це відбувається. Ми ж наче говорили, що таке може бути?
Угу, говорили. Триста років тому, пару слів за чаєм. Проте... "ВонА", вже легше.
- "Вона" молода? Яка на вигляд? Хто взагалі?
- Молодша тебе, але не набагато. Ростом нижча. Комплекція плюс-мінус твоя. Працює чи то бібліотекаркою, чи то вчителькою - не зрозумів. Вона з N. (сусіднього містечка). Приїздить сюди на вихідні до тітки.
- І як це має бути?
- Та як... Звичайно. Роздягнешся - ляжеш - отримаєш. Дівка постоїть поряд, подивиться. Потім ти вільна, а ми з нею попрацюємо. Якщо не втече від твої криків. Ти б не дуже волала, га?
- Так не дуже лупи...
- Оце вже нііі!.. Ти пропустила щонайменше дві процедури - маю всипати і за них...
- А якщо "Вона" погодиться, зможу подивитися, як ти її?..
- Це навряд, чесно скажу. Дуже полохлива. Навіть за роздягання торгується...
- До слова, а як з моїм роздяганням?..
- В сенсі? Правило не змінне: все геть! на крісло в чому мати народила... Хіба проблема? При жінці ж заголятимешься, не при чоловікові...
- Не проблема, якщо жінка страшніша. А якщо мандель? Мало, що бачитиме як шмагають, ще і комплексуватиму від порівняння тілесів.
- Облиш! Зроблю все можливе, щоб тобі якнайшвидше стало не до порівнянь!..
...
Я точно не спізнилася, бо херр екзекутор (з прізвища) мав німецьке коріння і навіть девайси на столику розкладав рівнесько-паралельно, що казати про час.
Не спізнилася, але "Вона" вже прийшла.
- Добрий! Не змінилася. Роби зразу все, що потрібно, і приходь в зал, ми кавуємо. Твої речі на місці.
Ну, ще б! Чи в сенсі маю дякувати, що не виставлені за поріг через кілька відмов від зустрічі?..
Швиденько освіжаюся і йду в залу.
Вона точно молодша. І наче худіша. Хоча знизу фігуриста. Чи то так сидить?.. Швидкість думок за секунду спринтерська. "Вона" так само сканує мене. Мармизка миленька. Підходжу до столика і присідаю на крісло.
- Ольга - Олена. І поки досить. Бо Ольга, з якогось дива, порушила кілька правил. Це не припустимо...
Я отямлююсь, підіймаюсь і опускаю очі долу.
- Вибачте, подумала...
- ...І це зайве. Думаю я - ви виконуєте. Вважав, для Олени, а, виявляється, і для Ольги: все за встановленим порядком, нічого без наказу чи дозволу, погляд вниз, чекати - слухати - виконувати. Чи ти навмисно? Продемонструвати гості покарання за неслух?..
- О, ні-ні... перепрошую... я... від незвичної ситуації...
Покаранням є пробка. Картинка вставляння її при гості дає хвилю жару.
- То зроби, як належить, не гай часу. Бо, сподіваюся сьогодні на подвійну роботу...
Навіть не дивлячись, бачу котячу посмішку екзекутора до гості.
Як належить - це далі коридора бути голою. Повертаюсь до шафи, скидаю одяг і білизну (акуратно склавши на полицю) і на поватнівших ногах ступаю до порога зали.
- Швидше! Швидше! - Прикрив руками соски та лобок, затамовую подих і заходжу.
Жінка жінкою, екзекутор сто раз бачив - але бути голою при двох вдягнених дуже ніяково. Боковим зором бачу, що гостя намагається робити вигляд "нічого незвичного".
Підходжу до екзекутора, опускаюся на коліна. Це ще один пункт Правил.
- Пане, прошу відшмагати мене.
Секундна пауза - і отримую пару ляпасів по щоках.
- За п*******я правил. Ще один вибрик - роздвигатимеш сідниці.
Червонію до кінчиків вух. Низ живота збуджено стиснувся.
- Бачиш, Олена, я не садист. Я лише виконую те, про що просять... Головою до вікна, стань раком! Порушила режим, пропала на кілька місяців - маю глянути на твій зад... - Це вже мені.
Ну, як же без знущання. Екз обмацує сідниці, дає пару шльопків і повертає увагу на гостю. Я лишаюся у позі.
- Як, Олена, не страшно так? Хіба ніяково, бо зашарілася, але покарання без сорому не покарання. Та тобі зарано червоніти, наразі це справа Ольги. Як, Оля, достатньо почервоніла? Постав ноги ширше! Чи таки вставимо пробку? Покажемо гості всю програму?
- Достатньо... - вийшло з хником, але ноги розставляю.
- Добре. Сьогодні сором вже стимульнули, за рахунок гості, залишимо на наступний раз. Допиймо каву, поки зовсім не вистигла - і до різок. Сьогодні з вишняка, а взагалі-то... - він пускається у філософії про кращі різки, а я, з виставленою на огляд попою та іншим, чекаю... Хвилин десять видаються за годину. Нарешті чую, що парочка підвелась.
- Встати! - спираючись на протягнуту руку, підіймаюся і я. - До крісла. Йди вперед!
Від зміни положення в голові шумить. Ноги трохи затерпли. Крісло, прилаштоване для шмагання, в іншій кімнаті, через відносно довгий коридор. Мій "шлях на Голгофу". Правда, без зупинок, а сьогодні і без "батога". Бо інколи Пан воліє прогнати із залу до "екзекуційної" ременем.
Йду попереду процесії, встигаючи уявити, що бачать мої послідовники... Оххх...
Кімната менша зали, колись бабусина, тому на стіні і підлозі килими. Залишені "для звукоізоляції". Я не можу терпіти мовчки. Звісно, не волаю в усе горло, але сусіди такі сусіди.
На мене кімната діє як перемикач. Якщо у залі мандражувала від сорому, тепер дрижаки б'ють від страху. Розкладене вузьке крісло, відерце з різками, відкрита пласка коробка з паддлом і кількома ременями, аптечка.
Обертаю голову - очі у гості "по п'ять копійок". Вона відчуває погляд - і дивиться на мене із співчуттям. Ну, хоть хтось жаліє.
Екзекутор приносить із шафи моє простирадло і рушники, я застеляю крісло. А в фільмах кат готує плаху сам...
- На живіт. Припідійми попу.
Роблю з великого рушника валик, лягаю долілиць, підклавши його під пах, менший рушник затискаю зубами, руками вчіпляюся в край крісла, застигаю в очікуванні.
Подальші звуки знаю, наче бачу: ось екз витягає з відерця різки, стряхує, кладе на столик. Ось скидає сорочку, лишається у футболці. Ось бряцає знятий наручний годинник. Зараз...
Нетиповий звук - шумне зітхання спостерігачки.
- Олена, підходь ближче. Побачиш, які красиві смужки набухатимуть на сідницях...
Нестримую стогін.
- З чого це? Ти знаєш, я не люблю награність.Стогуть, коли боляче. Хоча б отак.
Скільки не чекай першого удару, він завжди гострий. Вжжжик - обпікає - і я смикаюсь з айком.
- Ляж рівно. То було, щоб не стогнала даремно. Поки терпи, не влаштовуй цирк.
Хоч наші порки каральні, екзекутор шмагає за наростаючою - перший десяток, а то і два не дуже сильно. Але чи через паузу в екзекуціях, чи через перший болющий стібок, чи хвилювання через глядачку - навіть перший десяток дається мені важко, ледь змовчую. Хоча попу, за рахунок піднятих плечей і прогибу назад, вдається втримати рівно.
Перед наступним десятком кілька секундна пауза - екз бере нову різку.
- Згадала, як це? А тепер згадуй свої провини і дякуй, що є кому їх відпускати...
Далі нахлинає Біль, різкий, протяжний, опік - взвивання - вертіння попою в намаганні остудити половинки - хапання руками за сідниці... Про себе рахую, та швидко збиваюся, свідомість затуманюється, схоплююсь-лягаю як робот. Але все повільніше і повільніше. - Піднімися на коліна. - Екзекутор кладе на крісло дві великі диванні подушки і накриває їх рушником. - Лягай.
Я знаю, що це означає і даю волю сльозам. Зараз підсіднична складка - найболючіше місце - буде зручно розкритою і я отримаю саме по ній.
- Не треба, прошу!..
- Олена, тримай її за плечі.
Олена обережно притискає мої плечі, але не втримує після першого ж удару під сідниці. Я скидую її, хапаюся за попу, присідаю на литки і заходюся в плачу. Екз хапає мене за волосся і штовхає вперед.
- На місце! Ще 5.
Цього разу Олена буквально навалюється на мене і починає шепотіти:"Потерпіть... потерпіть... ще трохи... ще один.."
Несподівана "фіксація" з мантрами допомагають - хоч з криком, але витримую призначене.
Після п'ятого удару екзекутор, мабуть, робить знак - Олена відпускає мене і я в волю ридаю, погладжуючи сідниці.
Екз приносить склянку мінералки. Випиваю її з цокотом зубів по склу.
- Лягай, оброблю попу.
Казковий момент! Останній раз попу обпікає, цього разу антисептик. А за ним настає блажена хвилина змащування гелем... з масажем. У приступі вселенської вдячності хапаю і цілую руки екзекутора:
- Дякую за покарання...
- Сьогодні тобі трохи дісталося. Але сама винна - не пропускай. Йди і не гріши. Чи гріши, щоб прийти ще.
Зараз покажу тобі, що вийшло.
Клацає смартфоном і демонструє наслідки.
- Олена, а тобі як, подобається? Ти ж наступна.
Не бачу її очі. Але не втікла. Певно, домовляться.
- Можеш вдягатися. Чай-каву зробити?
- Ні, дякую. Якщо перегляду навзаєм не можна, трохи отямлюсь і піду...
- Сьогодні ми тільки спробуємо. Не буде на що дивитися. Але Олена тобі винна...
Коли я зайшла в залу попрощатися, гостя вже не сиділа за кавою, а стояла очі долу із червоними щоками.
Екз зачинив за мною двері і я почула знайоме: "Роздягайся!". Треба буде сказати, щоб у коридорі тихіше і обережніше розмовляв, бо усюди вуха...

Олені завжди кортіло щоб її шмагали. І мріялись їй не сексуальні ляскання по попі, а справжня екзекуція. Саме тілесне покарання будоражило уяву та не давало спокою.
Але разом з тим на протилежній стороні завжди був страх… І страх не те щоб перевішував бажання, він його навіть не врівноважував. Але цього було достатньо для стримуючого фактору, що не дозволяв вагам перехилитись в один бік. Олена не могла стрибнути в омут з головою, віддатись своїй таємній пристрасті. З одного боку існував страх болю, і інший, набагато сильніший… страх що їй не сподобається. Саме цей страх заважав головним чином. Але з роками Олена дійшла думки: не сподобається, буде знати точно, фантазію втілювати в життя не варто, от і все. А не спробувавши, так нічого і не дізнаєшся. Крім того, страхи раптом почали слабшати, а іноді, може якраз завдяки зробленому висновку, взагалі зникати… І ось тепер вона тут…
Олена розуміє, все через що проходить Ольга, чекає невдовзі на неї, і залишаючись зовні спокійною, розривається від хвилювання всередині.
Ось Ользі наказано зняти всю одежу та повернутись в кімнату… Ось жінка стає перед чоловіком навколішки і урочисто проголошує:
- Пане, прошу відшмагати мене.
Незабаром і їй повністю роздягнутій потрібно буде стояти на колінах та випрошувати екзекуцію. Серце починає калатати ледь не вискакуючи з грудей, тіло тремтіти.
Олена намагається взяти себе в руки, та картина де вона просить про гарне лупцювання свого заду кидає то в жар, то в холод. Як тільки Олена побачила що жінка в ногах чоловіка вимолювала щоб її шмагали, зрозуміла: точно погодиться…. скине з себе одяг і сідниці отримають болісну прочуханку.
Олена вжалась у крісло уявляючи свій червоний зад і сльози…
Ось Ольга іде до другої кімнати, а Олена прямує слідом. Вона одягнена в спідницю і блузку та насправді ментально гола направляється разом з Ольгою отримувати під перше число.
В кімнаті Олена бачить розкладене вузьке крісло і відерце з різками: файно підрізані свіжі прути мокнуть, чекаючи поки їх дістануть. Ольга гола і покірна готує все необхідне для покарання перед тим як лягти на екзекуцію. Знаходячись цілковито під владою уяви, Олена така ж покірна і гола готується разом з нею.
Коли винуватиця лягла, вчепившись руками в край крісла та затиснувши в зубах рушник, а чоловік взяв різку, все що вирувало всередині Олени неконтрольовано прорвалось назовні. Адже вона також подумки вже лежала на тому кріслі і прямо зараз гнучкий прут мав полосувати її зад. Не стримавшись дівчина порушила тишу своїм гучним зітханням.
- Олена, підходь ближче. Побачиш, які красиві смужки набухатимуть на сідницях...
Різка підіймається і опускається, протяжний свист і хлопки по тілу, вперемішку з риданнями Ольги, змушують Олену також отримувати прочуханку.
Від обпікаючих різок набухає все більше смужок і Ольга вчепившись в крісло з усіх сил намагається терпіти та втримати себе на місці, хоч і виє в рушник. Олена намагається втриматись і витерпіти жорстке покарання разом з нею.
- Не треба, прошу!..
- Олена, тримай її за плечі.
Олена тримає за плечі і добре розуміє що зовсім скоро благати про помилування буде і сама.
Різка шмагає знову, Ольга хапається за попу, присідає на литки, заходиться від плачу. Олена хапається за сідниці і ридає разом з Ольгою.
Врешті решт, Ольга після масажу сідниць гелем стоїть в дверях і прощається з екзекутором, далі вона зачиняє за собою двері. Її покарання скінчилось.
А для Олени все тільки починається…
- Роздягайся!
Читать дальше
+10
2 Комментария
Mister Hard
4 месяца назад ссылка
Телеграм-канал про порку або ж шмагання:
https://t.me/spankingua
Цим власним оповіданням поділилась зі мною підписниця каналу, воно базується на реальних подіях. Не знаю як кому, а мені надзвичайно подобається як Ольга сприймає і відчуває Тему. Читаючи одразу відчуваєш: пані має чималий досвід тілесних покарань і не раз отримувала добрячу лупку по своїй голій попі.

Балкончик

Щосуботи ввечері я отримую порку. Рівно о 17:00 і не хвилиною пізніше маю лежати на боківці дивана голою попою вгору і чекати початок покарання. Але сьогодні, не розрахувала час, забарилася із закінченням прибирання, точніше прання. Годинник, на який глянула, трохи відставав, а я забула про це і вирішила, що ще встигну розвісити білизну. Моє заняття перервав чоловік, який вийшов на балкон із дерев'яною шльопалкою в руках.
– 17:00, а ти не готова?
- Ох, пробач, коханий! Я не навмисне: напевно, годинник зупинився... Я зараз, швидко!..
Кидаю білизну і намагаюся просковзнути до кімнати. Та чоловік штовхає мене назад, водночас розвертаючи до себе спиною.
- Так, ти зараз... і швидко... - жестом наказує спертися на перила.
Він хоче відшмагати мене прямо тут? Нііі!
- Любий, будь ласка!.. Я винна, покарай мене дужче, але в кімнаті... Тут соромно... Раптом хтось здогадається?..
Балкон до поручнів і з боків закритий, сусідів удома немає - саму порку не вгледять, але моє обличчя...
- А що якщо я не стримаюсь і закричу?
- Значить, терпітимеш. Розстібни штани, нахилися і обіпрись на перила!
Ривками розстібаю блискавку, що чомусь заїдає, і стаю, як наказано. З вулиці здається, що розглядаю двір.
Чоловік спускає до колін мої джинси та труси і поплескує по заду:
- Розслабь сідниці ...
Намагаюся виконати вимогу.
- Готова?
Приміряючись, він кілька разів легенько поплескує шльопалкою по попі і завдає перший, вельми неслабкий, удар.
Б'є він спочатку повільно, даючи усвідомити всі етапи болю... Потім ляски стають частіше, серіями по 5 ударів, і не в кожній паузі я встигаю вирівняти дихання... Починаю невільно присідати, змушуючи чоловіка повертати мене в позу. Він підставляє мені під коліна табурет, але не припиняє екзекуцію.
Переносити покарання цього разу набагато складніше, тому що не можу ні вигнутися, ні кривитися, ні стогнати. Максимум, що дозволяю собі - закусити губу. З двору виглядає, як чимось засмучена жінка вийшла на балкон, подивитись на вулицю, відволіктись... А попа цієї дами вже палає, як жаровня...
Нарешті чоловік оголошує останній десяток. Знаю, що він буде особливо болючим і нахиляю голову, щоб не видно було мої гримаси... Коханий наче втискає шльопалку мені в м'якоть... Не витримую і здавлено взвиваю після кожного ляпаса... - Пробаач! нуууу, пробааач! - Очі миттю зволожуються… - Сіммммм… вісіммммм…. дев'ять-і-і-і… де-е-е-ся-ааа!-ть!
Екзекуцію закінчено. 17:30, а здається, минула вічність.
- Розвісиш білизну - і в куток! Труси не надягати!
Наче мені хочеться це робити!
Чоловік йде з балкону, а я зі спущеними штанами, закінчую розвішування, потім, притримуючи їх рукою, плетусь до зали. Чоловік вже зробив собі каву і влаштувався у кріслі перед телевізором. А моє місце на найближчі півгодини у кутку біля шафи.
Опускаюся навколішки обличчям до стіни і спираюсь на неї руками.
- Подивися, яка виглядає твоя задниця! Хіба не соромно, що доросла жінка поводиться так, що я змушений пороти її, як школярку?
Повертаю голову і в дзеркальних дверцятах шафи бачу свою велику почервонілу попу. Справді соромно…
- Пробач мені, будь ласка... Я більше не буду...
- Стій, стій! На литки не опускатися
Піднімаю зад і деякий час стою рівно... Коли ноги втомлюються, трохи відсуваюся від стіни і опускаюся на руки, а потім і лікті... Розумію, вид ззаду в такій позі найрозпусніший, але відстояти час так простіше... Що буде після «відстою» - не знаю. Може, роздратований моєю позою чоловік вирішить, що мені треба отримати не тільки ПО попі… А може, посміхнувшись і відпустивши пару їдких коментарів про мій вигляд, піде в****и пива з друзями, а я, змінивши джинси на широкий халатик, продовжу домашні справи …
Читать дальше
+7
0 Комментариев
Mister Hard
Был в сети 2 часа назад
Телеграм-канал про порку або ж шмагання.
https://t.me/spankingua
Киев, Украина
Больше информации
6 Постов
4 Подписано
Mister Hard
месяц назад ссылка
Телеграм-канал про порку або ж шмагання:
https://t.me/spankingua

Ще одна, як на мене просто неперевершена, історія від прихильниці жорсткого шмагання і чудової дівчини Катерини. Тепер її оповідання у стилі F\m, тож цього разу покарання отримує чоловік.

Фатальний персик.

В робочому чаті фото провисіло лише десять хвилин, а потім Максим зрозумів, що відправив його не туди, і видалив. Це сталося вночі, коли Таня спала, тому вранці вона не одразу зрозуміла, чому колеги так усміхаються, побачивши її. Потім подруга показала зроблений скрин, який тепер гуляв приватними чатами. Таня на фото стояла спиною і якраз знімала панчоху, тож нахилилася, випнувши зад. Під фото був підпис: «Мій персик». Гладенький круглий зад і справді нагадував персик.
Таня густо почервоніла від сорому.
Дорогою додому вона теж була червона, але тепер від злості, бо Максим вкотре сказав:
— Ну, помилився, подумаєш. Я ж видалив. І тобі нема чого соромитися такої краси. Не розумію, чому ти так реагуєш. Тиждень, два — і всі про все забудуть.
Таня кинула на нього недобрий погляд:
— Ну так, це ж не тебе пів компанії сьогодні називало персиком. І не тебе викликали у відділ кадрів нагадати, що хоча на наші стосунки дивляться крізь пальці, романи на роботі заборонені, тому нам краще не нагліти. І! І не тобі, а мені директор сказав ввечері, що вже не так впевнений в майбутньому підвищенні, бо я надто м’яка. Він ще руками так зробив, — вона зобразила руками дві півкулі, — щоб я точно зрозуміла, про що він.
Максим зареготав, але після нового погляду Тані таки посерйознішав — чи вдав, що посерйознішав:
— Ну, хочеш, мене теж так сфотографуй і виклади. От побачиш, я так психувати не буду.
Таня відвернулася.
До дому вона більше не заговорювала. Мовчала і вдома. Тільки, відкривши шафу, довго на щось в ній дивилася. Але перевдягатися демонстративно пішла у ванну.
Коли вона вийшла, Максим спробував перевести все в приємніше русло:
— Чи може, давай я відплачу натурою?
— Що?
— Покажу, як мені шкода і все таке. Що хочеш сьогодні зроблю
— Але ж тобі не шкода.
— То й що?
Таня подивилася на нього і зітхнула:
— Роздягайся. Згода, відплатиш хоч натурою. Але так, як я захочу.
Максим не змусив себе просити двічі. Він був впевнений, що у ліжку Таня швидко забуде про невдалий день і його помилку. На його подив, Таня не роздягалася. Вона вийшла з кімнати і повернулася... зі шнурками?
— Це що? — не зрозумів Максим.
— Шнурки від твоїх черевиків, — спокійно сказала Таня і, підійшовши, несподівано вміло зв’язала йому зап’ястя. — Бо це ти зараз так радо слухаєшся. Я впевнена, що надовго цієї готовності не вистачить.
— Готовності... на що? Я не розумію.
Максим спробував поворушити руками, але в нього не вийшло. Він раптом подумав що, мабуть, дарма роздягнуся.
— Якщо я твій персик, то ти будеш моя вишенька. Я тебе відшльопаю. Бо якщо ти не шкодуєш через зроблене, бо не розумієш, в чому проблема, то пошкодуєш хоча б через те, як боляче отримав по попі.
— По... попі?
Максим від несподіванки сів на ліжко. А Тані ніби тільки цього й чекала. Вона опустилася на коліна і так само швидко й міцно зв’язала йому щиколотки.
— Так. По голій. Як д****а — бо ти саме так і поводишся.
Вона встала і витягла щось з шафи. Максим не вдивлявся, бо він все ще намагався зрозуміти, чи це все насправді. Він спробував звільнитися, але шнурки трималися міцно. Тож лишалося тільки сидіти на ліжку і чекати.
Таня поклала те, що взяла, в сторону, а сама сіла поряд з Максимом і багатозначно поплескала себе по колінах. Він так і лишився сидіти.
— Я відшльопаю тебе суворо, але ти цю прочуханку заслужив до останнього удару. Ясно тобі?
— Я... Таню, вибач, це випадково сталося.
— Не вірю, — холодно сказала Таня. — І повірю, що тобі правда шкода, тільки після покарання. Якщо, звісно, ти не брехав про те, що готовий відплатити і зробиш те, що я хочу.
Максим ніяково подивився на неї:
— А якщо... ну, брехав?
— То з брехуном я зустрічатися не буду, — відрізала Таня. — Обирай.
Обирати тут біло нічого. Важко зітхнувши, Максим ліг Тані на коліна, подумки підбадьорюючи себе: що ж він, не витримає ніжну жіночу долоньку? Вона відведе трохи душу — і вони про все забудуть.
Вона поклала одну ліку руку йому на спину. Максим подумав, що це щоб підбадьорити його, але як тільки відчув легкий натиск, зрозумів: це щоб він не намагався встати. Вузька долонька правої руки лягла на сідницю, і він знову нагадав собі: боляче не буде.
Але його ошпарив несподівано сильний міцний удар, за яким послідував наступний, по другій сідниці. Максим здригнувся від несподіванки і різко втягнув повітря, але видихнув його вже з коротким «Ой», бо рука Тані опустилася знову. Удари сипалися ритмічно, послідовно вони завжди влучали точно в ціль і боліли. Справді боліли, і значно сильніше, ніж він чекав.
Десь через двадцять ударів Максим почав вовтузитися на колінах Тані, напружувати й розслабляти сідниці, а потім намагатися ухилитися. У відповідь Тані повище підняла коліно, зручно виставивши попу Максима, сильніше натиснула йому на спину — і продовжила. Тепер більшість ударів лягали внизу, на те місце, де він сидів, і навіть на верх стегон.
Максим м******і шморгнув носом і стиснув губи. Йому було соромно, що так боляче просто від руки, що його дівчина так легко може зробити так, що йому і справді чим далі, тим більш шкода стає. Правда, поки шкода було переважно себе. Ніби відчувши те, що відбувалося у нього в голові, Таня пришвидшила темп. Максим, який щойно пообіцяв собі, що стерпить все мужньо і мовчки, виявив, що це не так просто. Він тихо мугикав, потім стогнав, потім попри волю став зойкати. Йому здавалося, що попа палає, а Таня все так само невтомно ляскала по ній долонею.
— Ой! Таню! Будь... будь ласка! Боляче!
Вона на мить спинилася, і Максим полегшено подумав, що все скінчилося. Але Таня тільки сказала:
— Добре, що боляче. Надовше запам’ятаєш.
І продовжила виховну роботу. Попа Максима з темно-рожевої поступово ставала червоною. В Тані вже добряче втомилася рука і вона відчувала, як на долоні з’являються маленькі болючі сліди від ударів. Але вперто продовжувала, поки не почула, як Максим тихо схлипує. Він почав викручуватися, але руки й ноги в нього були зв’язані надійно, і втекти він ніяк не міг. Лишалося приймати покарання в неї на колінах. І Таня хотіла зробити так, щоб він запам’ятав це надовго.
— Соромно так отримувати? Боляче? Відчуваєш безсилля, що ти нічого не можеш виправити? — спитала вона, з особливою силою розігріваючи і без того розпечені сідниці Максима. — От і мені так було. Але як ти там сказав? «Подумаєш». Тиждень, два — і сліди зійдуть.
Максим зойкав все голосніше, просив його пробачити і обіцяв, що все зрозумів і що йому щиро шкода.
— Цить, — сказала Таня. — Я потім спитаю, чи тобі шкода. А поки мені це не цікаво. Поки мені цікаво тебе виховувати.
— Таню, будь лаааааска!
Таня спинилася, але тільки на мить, щоб витягнути з кишені чистий носовичок. Вона запхала його в рот Максима. Зойки негайно стали тихіші, але засмикався він активніше.
Таня шльопала його ще хвилин п’ять, а тоді спинилася. Кілька хвилин просто чекала, щоб Максим прийшов до тями і перестав стискати й розтискати сідниці, які й досі пекло. Коли він розслабився, вона сказала:
— З цим розібралися. Тепер поговоримо те, що ти сфотографував мене голу без дозволу, таємно.
Вона взяла з ліжка щітку для одягу, яку дістала з шафи перед початком. Саме вона і наштовхнула Таню на ідею так розібратися з Максимом. Щітка була дерев’яна, досить товста і важка, на довгій ручці — ідеальний засіб покарання, що просто без діла лежить в шафі. Вона притулила щітку до розпеченої попи Максима.
Той злякано озирнувся і щось промугикав в носовичок.
— Треба, треба, — відповіла Таня і підняла щітку вгору.
Максим заволав від першого ж удару, зв’язані руки вчепилися в ковдру, а ноги злетіли до попи. Таня на мить спинилася. Але тільки щоб витягнути одну ногу і покласти її згори вище колін Максима, надійніше фіксуючи його на місці.
Потім вона продовжила: решта ударів були такі ж сильні, як і перший. Вони падали по черзі на праву й ліву сідницю, поступово покриваючи весь простір від верхньої частини сідниць і до верхньої частини стегон. Максим кричав, хоча його крики й глушив носовичок в роті, і, наскільки міг, крутив попою. Навіть шльопання рукою було достатньо суворим, навіть воно ошпарило його. А щітка... здавалося, що це розпечений метал, що раз за разом таврує його. Максиму здавалося, що замість заду в нього два розпечені пульсуючі кулі бордового кольору.
Він крутився зі сторони в сторону, намагаючись якщо не втекти, то хоча б вповільнити покарання, але щітка раз за разом врізалася в тіло. Скоро його щоки були мокрі від сліз, а щітка все далі оглушливо ляскала по попі.
Максим не знав, скільки часу пройшло і не одразу помітив, що все скінчилося. Він плакав на ліжку, а Таня, відклавши щітку, гладила його по темно-червоній попі, і думала, що завтра він, мабуть, працюватиме стоячи.
— А знаєш, — сказала вона. — Я тут подумала, що зроблю так, як ти порадив. Сфотографую і викладу твоє фото теж.
Максим протестуючи промичав щось в носовичок.
— Що-що? — невинно спитала Таня і витягла його з Максимового рота. — Сподіваюся, ти хотів сказати, що тобі дуже шкода і ти зрозумів, як принизливо це було для мене? Але ти все усвідомив і згоден з пропозицією, яку сам і придумав? Чи тобі ще не дуже шкода?..
Вона багатозначно спинила руку на попі, ніби готова продовжити покарання.
Максим переможено похнюпився:
— Мені дуже шкода, — пробурмотів він крізь сльози.
— От і добре, — весело сказала Таня і взяла його телефон.
Так, його — бо і це фото відправляти, а потім видаляти через десять хвилин довелося саме Максиму. За кількістю реакцій-вогників було видно, що і це фото помітила достатня кількість людей.
А через місяць Таня отримала своє підвищення. Бо, як сказав директор, видно, що вона людина, що керуватиме важкою... тобто, твердою рукою.
Читать дальше
+5
2 Комментария
Mister Hard
месяц назад ссылка
Телеграм-канал про порку або ж шмагання:
https://t.me/spankingua

Ще одне оповідання, яким вирішила поділитись чудова дівчина і прихильниця жорсткого шмагання Катерина. Головні героїні її історій дуже люблять відлинювати від роботи, а потім отримувати за це під перше число ремінцем або різочкою. Власне, як і сама авторка.

Метод "Помодоро"

— Ти що, ще не готова?
Заспана Настя, яка відчинила двері ще в піжамі, скривилася:
— Ой, я забула написати. Я сьогодні не зможу. Не встигаю, треба доробити замовлення.
Андрій нахмурився. Вони мали поїхати за місто, на ярмарок хенд-мейду і просто погуляти. А тепер виходило, що він дарма вставав так рано і їхав через місто.
— Ти ж весь тиждень над ним працювала.
— Ну... — Настя хитро усміхнулася і відійшла від дверей, — Заходь хоч на каву.
Вона пропустила свого хлопця в квартиру і, взявши ноутбук, пішла на кухню. Андрій в одне око зазирнув в монітор. Текстового документа, в якому Настя працювала, там не було. Натомість була якась гра.
— А що ти взагалі робиш?
— Купую вербову лозину.
— Вибач, що?
Настя хихотнула і, показавши екран, повернулася до плити, де займалася кавою:
— Це стара гра, я в неї в дитинстві постійно грала. Розвиваєш свою справу в минулому. Якщо купити на ринку лозину і використати на роботі, то продуктивність всіх працівників зростає на 10% в рік.
Андрій гмикнув:
— Дивно, що це не мотивує на роботу і тебе.
— Та ну тебе. Ну, не встигла. подумаєш. Я пробую новий метод продуктивності, але він працює так собі.
— Це який?
— Помодоро: 25 хвилин працюєш, потім перерва п’ять хвилин, а кожні чотири «помодоро» робиш довшу перерву на пів години. Але в мене щось метод не працює.
— Дай вгадаю: бо твої п’ятихвилинні перерви тягнуться по кілька годин.
Настя знизала плечами і поставила перед Андрієм каву. Сівши напроти, відпила свою.
— Нічого. я все встигну. Завжди встигаю.
— Чому ти завжди відкладаєш все на останній момент?
Настя знову знизала плечами:
— Тоді є відчуття, що можна не встигнути. Нагальність: якщо все не зроблю швидко, то станеться щось страшне — підведу клієнта і, може, не отримаю нові замовлення. Мотивація, коротко кажучи, з’являється. Я думала, метод помодоро з цим допоможе, але щось ніяк.
— Це тому, що в тебе неправильний метод помодоро.
— Неправильний?
— В нього треба теж додати мотивацію. Щоб довга перерва була не для відпочинку, а для оцінки, як ти провела попередні чотири робочі відрізки. Якщо неефективно, то наступні чотири працюєш з попою, червоною, як помідор. От як в твоїй грі.
Настя на мить задумалася і ніби щось хотіла сказати, але тільки знову знизала плечами:
— Та ну тебе. Дурниці кажеш. Коротше, вибач, я сьогодні ніяк. Їдь сам, якщо хочеш, а потім повертайся. Я якраз закінчу. Мабуть...
Андрій суворо подивився на неї.
— Ти ж не сердишся? Пробачиш мені? — спитала Настя.
— Серджуся. Але пробачу. Тільки ще не зараз.
— От і добре, — враз повеселішала дівчина. — І привези мені щось з ярмарку в подарунок.
— Лозину привезу, — так само суворо пообіцяв Андрій.
Настя подивилася на нього великими очима:
— Нащо?
— Для підвищення продуктивності і мотивації. Я повернусь якраз годинки за дві — як чотири твої помодоро, коли почнеться пів години відпочинку. Тоді, мабуть, поговоримо і про те, як ти забула мене попередити, і про те, як не працювала весь тиждень, і про те, як зараз граєш замість роботи.
Настя швидко вимкнула гру:
— Та працюю я, працюю.
— От і працюй, — усміхнувся Андрій і, відставивши каву, встав з-за столу. — А я поїхав.
Коли через дві години Андрій знову подзвонив в двері дівчини, вона була вже одягнута в звичайний одяг і виглядала якоюсь зібранішою.
— Ну що? — одразу спитав Андрій.
— Тільки що відправила замовнику, — сказала Настя.
— О, тобто, сеанс мотивації можна відкласти?
Настя почервоніла і вийшла з передпокою в кімнату. Виявилося, що поки Андрія не було, вона звільнила довгий журнальний столик, витягнула його на середину кімнати і накрила пледом.
— Або ні... — додав Андрій.
Настя закусила губу:
— Але працювалося важко, я весь час відволікалася і, якщо чесно, майже весь час грала. Тільки останні пів години, як побачила, що ти вже скоро повернешся, раптом як запрацювалося...
— Значить, точно ні, — усміхнувся Андрій і показав замотаний в газету довгий пакунок. — Ножиці принеси.
Настя послухалася негайно. Андрій розрізав скотч, що стягував газету, і показав п’ять довгих рівних лозин завтовшки з мізинець.
— Познайомився на ярмарку з майстром, що плете тини й кошики. Просто лозини він продає теж... Ти не стій, знімай штани і лягай, — Настя здригнулася і повільно, бо пальці не слухалися, почала роздягатися. — Так от, просто лозини він продає теж, і іншим майстрам, і як-от нам треба, щоб підвищувати продуктивність і мотивацію. І лозини в нього хороші, тільки зрізані, дуже гнучкі. Сама дивись.
Андрій змахнув однією з різок у повітрі, і вона лиховісно засвистіла так, що Настя, яка вже лягла на столик, м******і стиснула сіднички. Андрій подивився на круглі і повні сідниці дівчини, які явно могли витримати серйозне покарання, і суворо сказав:
— Скажи, за що я тебе відшмагаю.
Настя схлипнула, але не стала ні просити пробачити їй, ні намагатися встати. Навіть місце підготувала сама: їй цього явно хотілося. Може, і в ту свою стару гру вона грала тільки щоб купити різку і уявити, що це для неї.
Вона схлипнула знову і сказала:
— За те, що я замість того, щоб працювати, грала в гру. І весь тиждень відкладала роботу. І забула попередити, що не поїду сьогодні.
— А могла б поїхати, бо роботи, як тепер ясно, було на пів години.
— Так, але...
— Мотивації не вистачало, — усміхнувся Андрій. — Це ми зараз виправимо.
Він поклав лозини на підлогу і, обравши одну, знову свиснув нею у повітрі. Потім приклав до сідниць Насті і провів по шкірі різкою.
— Бачиш, яка гладенька? Травмувати шкіру не буде, про це можна не хвилюватися і ударів не стримувати.
Настя завовтузилася. Андрій поклав долоню їй на поперек, щоб тримати на місці, притиснув, а потім змахнув лозиною. На злочинно білий зад лягла перша рівна смужка. Вона на очах стала рожевою і трошки припіднялася. Настя смикнулася і голосно зойкнула від несподіванки і неочікувано сильного болю. Андрій втримав її на місці.
— Лежи. Це тільки початок, і отримаєш ти все, що заслужила. Як буде треба, я тебе прив’яжу. Зрозуміла?
— Вибач мені, — схлипнула Настя.
— Відшмагаю — вибачу, — коротко сказав Андрій і підняв лозину знову.
Довгих пауз між ударами він більше не робив. Лозина раз за разом впивалася в попу, на якій швидко проступав припухлий візерунок з рожевих смуг. Настя зойкала і крутила задом, але Андрій надійно притискав її до столу, не зупиняючись, як поки не відважив десять стібків.
Він відпустив руку, але варто було Насті підвестися на ліктях, як лунко ляснув її по попі долонею:
— Я не дозволяв вставати. Тебе ще шмагати і шмагати.
— Але ж... Це боляче, — шмигнула носом Настя.
— Звісно, боляче. А буде ще більше. Зараз я тебе прив’яжу, тоді й замах буде сильніший.
— Не треба сильніший!
— Треба. Сама знаєш, що треба. Щоб ти весь наступний тиждень пам’ятала, що буде, як не працюватимеш. От тобі й метод помодоро.
Настя сховала обличчя в пледі і заплакала, але вставати все ще не намагалася. Тільки притиснула долоні до вже смугастих сідниць і терла і м’яла їх весь час, поки не повернувся Андрій. Він цього не забороняв, бо знав, що інша нагода так зробити Насті трапиться нескоро. Він приніс зі спальні дві футболки і ременя і зв’язав Насті щиколотки й зап’ястя ременями, під які поклав футболки, щоб ремінь не різав ніжну шкіру, коли Настя намагатиметься звільнитися. А вона намагатиметься, це він знав точно.
Закінчивши прив’язувати, він обійшов столик з новою різкою і мовчки змахнув лозиною знову. Тепер удари були сильніші, і Настя, одразу відчувши це, завила. Кінчик лозини врізався то в одну, то в іншу сідницю, лишаючи яскравіші тонкі сліди. На місцях, де удари накладалися один на один, з’являлися особливо помітні й болючі червоні хрестики.
Настя звивалася, але друга, третя, четверта різки раз за разом знаходили свою вже темно-рожеву смугасту мішень. Андрій особливу увагу приділяв нижній половині попи, а ще — верхній частині стегон. Щоб Настя згадувала покарання щоразу, коли буде сідати. Хоча він був майже впевнений, що наступні кілька днів вона працюватиме стоячи.
— Ну що? — змахнувши в повітрі останньою лозиною, спитав Андрій. — Додалося мотивації?
Схлипуючи Настя кивнула, а потім залопотіла:
— Я буду буде старанно працювати, я виправлюся, я стану краща, я не буду про тебе забувати, буду поводитися добре, обіцяю!
— Розумничка, — сказав Андрій і став в головах у Насті. — Але це не все.
Лозина свиснула — і обпекла всю попу і стегна, перетнувши всі попередні удари. Настя скрикнула. Андрій чекав, поки вона не заспокоїться, а потім заговорив, в паузах шмагаючи її:
— Тобі треба багато в чому виправитися. В тебе жахливий режим сну. Ти погано харчуєшся. Майже не займаєшся спортом. Не гуляєш. Грубиш людям. І якщо в тебе не було мотивації виправлятися раніше. То. Тепер. Вона. Є!
Останній удар ліг точно між половинок, і Настя заволала. По її щоках котилися сльози. Сідниці стискалися і розтискалися в марному сподіванні зменшити біль. Андрій сів навпочіпки поряд з дівчиною і погладив її по спині:
— Ну, ну, оце й усе.
Він лишався поряд, поки вона не заспокоїлася, а тоді розв’язав її і повів пити каву, дбайливо поклавши подушку на стілець.
— А та гра, мабуть, цікава, треба й собі поставити, — пожартував Андрій, дивлячись, як Настя намагається всістися так, щоб менше боліло. — Тільки нереалістична. Бо там можна купити одну лозину, а насправді так не працює.
Настя враз насторожилася:
— Чому це?
— Бо з одиничними замовленнями такі майстри не працюють. Довелося замовити одразу сотню лозин.
— С... сотню?
— Так. Поки весна і літо, він зрізатиме свіжі на запит, а восени вже нарізані висушить і зберігатиме в себе. Сказав, що висушену лозину якщо відмочити, то вона буде гнучка, як свіжа.
Настя зі страхом вирячила очі. Андрій усміхнувся:
— Словом, якщо цього разу вистачить, то на цьому все й закінчиться. Але щось мені підказує, що не закінчиться. Що одного покарання на рік для нашого метода помодоро точно не вистачить.
— Вистачить! — гаряче пообіцяла Настя. — Чесне слово!
— Побачимо, — гмикнув Андрій. — Побачимо, чи зійдуть сліди до того, як ти знову заробиш лозиною.
Він подивився на Настю і подумав, що наступного разу відважить їй сильніше.
Читать дальше
+6
0 Комментариев
Mister Hard
2 месяца назад ссылка
Телеграм-канал про порку або ж шмагання:
https://t.me/spankingua

Цим оповіданням поділилась одна чудова дівчина, прихильниця жорсткого шмагання.
Сюжет вигаданий про іншу пані, яка отримала суворе покарання. Але що реальне так це бажання і фантазії Каті, які вона і перенесла на головну героїню.

КОНСТУЛЬТАНТ

— Це маячня! — Інна відштовхнула роздрукований звіт. — Я на цей аудит стільки грошей викинула, а ви кажете, що єдина проблема компанії — це я?
— Не єдина, — спокійно відповів Юрій. — Але основна. Якщо виправитеся ви це, то решта негараздів зникне сама.
Інна пирхнула. Треба було виставити цього бізнес-консультанта за двері, але чомусь вона цього не робила.
— Наприклад? — спитала вона.
— Наприклад, якщо ви перестанете спізнюватися, більше зустрічей з потенційними клієнтами закінчуватимуться угодами. Якщо перестанете наполягати на тому, щоб особисто перевіряти роботу працівників, вони працюватимуть швидше і краще. Тим паче, що ви свої перевірки ще й затримуєте. Ну і, — Юрій раптом усміхнувся, — якщо ви більше працюватимете замість того, щоб прокрастинувати і сидіти в робочий час на сумнівних сайтах...
Він поклав перед неї ще один листок паперу — з довгим переліком сторінок сайтів. В більшості в назві було слово «spank», і Інна раптом зашарілася. Їй стало соромно, що хтось дізнався про її маленьке захоплення. Їй здавалося, що вона добре його приховує, а вийшло, що ні.
Цей листок вона хотіла одразу зім’яти —а краще порвати — і викинути. Але побачила, що біля деяких адрес стояли галочки, і нахмурилася. Помітивши її погляд, Юрій сказав:
— Це сторінки, на які ви заходили найчастіше: відео й оповідання, де жінок і дівчат суворо карають за їхні витівки й проступки.
Інна смикнулася в кріслі, почервоніла ще більше і про всяк випадок озирнулася. Але ні, в кабінеті вони були лише удвох.
— Їм доводиться спустити штани або задерти спідницю, підставити голий задок — і думати над своєї поведінкою, поки їх періщать ременем, шмагають різками або проводять іншу виховну роботу, — безжально і спокійно говорив Юрій, не зводячи з неї погляду. — Вони обіцяють виправитися, кричать, плачуть, але все одно отримують те, що заробили. І знаєте, що я думаю?
Інна похитала головою. В неї раптом перехопило подих, і вона знала, що не зможе вичавити з себе ані слова.
— Я думаю, що це ваша підсвідомість підказує вам, як виправитися.
— Та як ви!.. — обурено скрикнула Інна, але не договорила. — Та що ви собі думаєте!
— Я думаю, що почавши власну справу, ви забули про відповідальність перед працівниками і перед самою собою. І що ви одразу згадаєте про неї, коли не зможете сидіти без подушки.
Інна знову вирішила, що виставить його за двері. Але знову не зробила цього. Замість цього вона пирхнула:
— І нагадувати, звісно, будете ви.
— Як консультант я маю право вносити на розгляд керівництва пропозиції із вдосконалення роботи. Тож я і вношу: робота вдосконалиться, якщо добряче відшмагати керівництво. І так, я можу допомогти і з цим, і з виправленням дрібніших проблем.
Інна мовчала, і після короткої паузи Юрій встав:
— Справа ваша, компанія теж. Бізнес йтиме все гірше, але змусити я вас не можу. Тож якщо ви відмовляєтеся...
—А якщо ні? — тихо спитала Інна.
— Тоді я повернуся завтра ввечері. В п’ятницю, щоб у вас були вихідні прийти до тями й переоцінити свою поведінку і підхід, — він подивився на Інну. — Якщо передумаєте, просто скасуйте зустріч в онлайн-календарі. Але якщо ні, на вас чекає справжнє, досить сильне покарання. Ви будете кричати, мабуть, плакати теж. Тривалої шкоди не буде, а от ефекту, сподіваюся, вистачить надовго. Якщо ви не скасуєте зустріч, я прийду о сьомій і розраховую, що ви чекатимете на мене в кутку.
Вона уявила, як стоятиме в кутку, а хтось зайде і побачить її — і почервоніла знову.
— А якщо ні... Якщо не чекатиму?
— Тоді попрацюємо і над умінням чути, що вам говорять, — Юрій хижо усміхнувся. — Рекомендую замість тісної спіднички мати широкі спортивні штани. Не думаю, що ви зможете — чи захочете — втискатися в обтягуючий одяг після того, як ми закінчимо.
Він підвівся, і Інна вперше помітила, що він здається сильним.
— Вибір ваш, — сказав Юрій на прощання.
До кінця робочого четверга лишалося ще пів дня. Інна вирішила, що негайно скасує зустріч, сповіщення про яку висвітилося на телефоні, а потім влаштує собі вихідний і просто відпочине, щоб заспокоїтися. Але потім стала думати про покарання — якого, звісно, не буде — справжнє, досить сильне, ефекту від якого вистачить надовго...
Вона на мить встала з-за столу і стала в куток. Не бачити кабінет і двері було тривожно, і їй здавалося, що все почнеться вже зараз, що ось-ось доведеться відповідати: за спізнення, за лінощі, за те, що відкладає роботу. Інна раптом згадала про презентацію, яку відкладала вже тиждень, і зітхнула. Який тут вихідний. Краще показати, що вона зробила хоч щось.
Вона хотіла скасувати зустріч ввечері, а потім вранці, як тільки прокинеться. Але замість цього поклала в сумку згорнуті домашні штани і написала повідомлення на пошту всім працівникам, що за хорошу роботу відпускає всіх о шостій. Подумавши, виправила: «О п’ятій». Задерши спідницю, подивилася в дзеркало на свій поки ще білий задок. А потім вийшла з дому і поїхала на роботу, не спізнившись вперше за місяць.
Час біг невпинно. Інні здавалося, що він летить. Вона знову і знову думала скасувати зустріч, але все ж не робила цього. Замість цього вона сумлінно, як ніколи, працювала. Тільки це допомагало не думати про те, що чекає на неї, і не дивитися в куток.
Іноді вона чула, як працівники біля кулера тихо перемовляються. Вони намагалися вгадати, в чому справа: чому їх відпускають, чому Інна прийшла так рано, чому так зарилася в презентації і документи, які до цього ігнорувала тижнями. В Інни щоразу завмирало серце від думки, що зараз хтось випадково вгадає. Чи — ще гірше — що вчора хтось підслуховував розмову. Але ні. Багато хто думав, що це пов’язано з бізнес-консультантом, але що консультуватиме він її по попі, ніхто навіть не припускав.
Це ж маячня, правда?
О п’ятій офіс швидко знелюднів. Інна лишилася сама, до її покарання лишалося ще дві години. Час, який раніше летів, тепер ледь тягнувся.
Інна і справді завжди уявляла себе на місці жінок з відео, яких шмагають. Вона справді хотіла, щоб її покарали. Але тепер, коли покарання ось-ось мало статися, їй було страшно. Раптом це надто боляче? Раптом насправді вона цього не хоче?
Але... раптом це насправді допоможе?
Коли до сьомої лишалося десять хвилин, Інна вимкнула комп’ютер і, не вірячи, що робить це, стала в куток.
Час зупинився. Їй здавалося, що вона стоїть вже довго, але знала, що навряд це так. Можна було перевірити, але вона лишила мобільний на столі, і не наважувалася вийти з кутка. З її удачею якраз тоді Юрій і зайде. Тому Інна просто переступила на ногах і стала чекати далі.
Вона почула, як на поверсі зупинився ліфт, почула чиїсь впевнені кроки в коридорі. Потім відчинилися двері в її кабінет. Інна озирнулася на Юрія.
— Ні-ні, ви стоятимете так, поки я не дозволю озиратися і виходити, — суворо сказав він.
Інна пискнула і розвернулася в куток.
— На майбутнє запам’ятайте. І ще запам’ятайте, що надалі чекати в кутку ви будете голою знизу по пояс.
— Надалі? — тихо перепитала вона.
Він мовчав, явно чекаючи на щось. Інна ковтнула слину і стала роздягатися. Розстібнула і стягнула тісну спідницю, роззулася, зняла капронки. Останніми, враз почервонівши, вона зняла трусики.
Юрій мовчав ще якийсь час, явно оцінюючи поле для роботи. А потім сказав:
— Так, я думаю, я призначатиму вам таку зустріч раз на місяць. Будемо переглядати ваші успіхи, невдачі, читати відгуки працівників.
— Які відгуки?
— Анонімні, їх отримуватиму і аналізуватиму я.
— А... Якщо я не хочу?
— Тоді просто скасуєте зустріч. Але чомусь я думаю, що ви цього не зробите. Бо може ви й не хочете, але знаєте, що вам це потрібно.
Інна не мала, що відповісти. Хвилин через п’ять Юрій сказав їй вийти з кутка і повернутися до нього. Виявилося, що він не гаяв часу: прибрав все зі столі для переговорів і причепив до нього... щось.
— Лягай, — кивнув він на стіл.
Від того, як раптом він перейшов на «ти» Інні стало моторошно. Вона повільно ішла до столу, відчувши раптове бажання перепросити і виправдатися.
— А я... Я вчора і сьогодні закінчила презентацію. І багато зробила по роботі. Багато закрила питань. І...
— От і добре. Якщо обіцянка покарання так добре мотивує тебе, уяви, що буде після справжнього покарання.
Юрій підійшов і спокійно, але твердо вклав Інну на живіт. Він посунув її на столі так, що її голова й руки звисали униз. І перш, ніж вона встигла зрозуміти, що бачить, застібнув на руках шкіряні наручники, причеплені до ніжок столу.
— А... це...
— Це щоб зекономити мені час, а тобі удари, якщо тобі захочеться утекти або прикритися.
Він підсунув під низ живота Інни невеликий валик, а потім затягнув широкий ремінь вище талії, і ще один — нижче колін. Вона відчула, як випинається вгору її зад, і спробувала поворушитися. В неї майже не вийшло. Інна зрозуміла, що не зможе не просто втекти, а навіть спробувати ухилитися. Їй знову стало моторошно, і вона спитала:
— А це дуже боляче?
— Дуже, — з усмішкою відповів Юрій, відійшовши до сумки, яку приніс з собою. — Ти, може, спершу скажеш, що передумала, потім спробуєш погрожувати, потім проситимеш зупинитися, обіцятимеш, що виправишся. А потім будеш просто кричати і плакати. Але це нічого не змінить. Ти дуже, дуже погано поводилася. Тому заслужила дуже суворе покарання.
Інна м******і стиснула сідниці. Юрій негайно ляснув по лівій розкритою долонею. Лункий звук здавався оглушливим, але ще більше Інну ошелешило те, як сильно він вдарив, і як спершу сідниця на мить оніміла. А потім місце удару стало наливатися теплом. Жаром навіть.
— Я... Я мабуть передумала, — сказала Інна.
Юрій нічого не відповів, але потім обійшов стіл і сів навпочіпки перед Інною, так, що їхні обличчя опинилися на одному рівні.
— Як я й казав, це нічого не змінить. Бо ти дуже погано поводилася. А поганим дівчатам задирають спідниці і безжально карають по попі. Цього разу — ременем.
Він підняв руку і показав Інні товстий широкий ремінь, явно зроблений тільки для покарань. Мабуть, він був завширшки як половина її попи. Сідниці від цього стиснулися знову самі собою, але Інна змусила себе розтиснути їх. Вона видихнула:
— Я виправлюся. Чесно.
— Звісно. Інакше заслужиш ще одне покарання.
Юрій підвівся і став збоку від неї. Інна викрутила голову назад, щоб бачити, що відбувається, але бачила вона небагато. Тільки як він підняв руку з ременем вгору. Від страху Інна заплющила очі, а потім почула, як ремінь різко розсік повітря. Потім сідниці оперезало болем, Інна розкрила рот. Спершу беззвучно, бо від шоку забула, як кричати. Але вже четвертому ударі вона стала стогнати. На восьмому закричала:
— ААА! Не треба більше! Будь ласка! Я все... А! Ай! Я все зрозуміла, я виправлюсь!
Юрій не відповідав. Він тільки усміхнувся собі під ніс — як швидко поважна керівниця перетворилася на дівчисько, що завинило і не хоче покарання. Він раз за разом змахував ременем. Рівні удари лягали на пухкі широкі сідниці.
Він з першого погляду — спершу на справи компанії, а потім на Інну — знав, що йому буде, де розгулятися. Біла шкіра вкривалася смугами. Спершу вони були рожеві, тепер ставали червоними. Він бив сильно, бо бачив по тілу Інни, що вона може витримати суворе покарання, і знав, що саме таке — суворе, справжнє покарання — вона заслужила.
Вона пробувала ухилитися від ударів, але він прив’язав її надійно. Тож ремінь раз у раз бив точно в ціль. Він практично впивався в попу, на мить розрівнював її, і тоді м’ясисті сідниці розбігалися хвилями. Він знав, що Інні боляче, але вона все одно все повідомляла про це своїми: «Ой! Ай! Боляче! Будь ласка! Я більше не буду!!!»
Після чергового вибачення Юрій спинився. Інна негайно стала стискати й розтискати сідниці, сподіваючись, що це полегшить біль. Мабуть, вона сподівалася і що покарання скінчилося, бо шморгнула носом і стала белькотіти:
— Я більше не буду. Мені дуже соромно за те, як я ставилася до роботи, я виправлюся...
— Це я вже чув, — спокійно сказав Юрій і неспішно обійшов стіл. — Але твоє покарання не за те, що ти робитимеш потім, воно за те, що ти вже накоїла. Тож... — Він поклав ремінь на сідниці Інни, що так і пашіли теплом, — продовжимо.
Ремінь злетів вгору — і полетів униз, з силою врізавшись в червоний зад Інни. Вона скрикнула і знову пообіцяла, що виправиться. Юрію здавалося, що тепер її обіцянки здаються трошки щирішими, а розкаяння більш усвідомленим.
Покарання тривало не дуже довго: по двадцять п’ять ударів з кожної сторони. Але Юрій був впевнений, що Інні воно здається нескінченним.
Після останнього удару він поклав ремінь на стіл і знову поклав долоню на сідницю Інни. Та застогнала від полегшення. Мабуть, долоня зараз здавалася їй крижаною. Верхня частина стегон і нижня частина сідниць Інни були майже червоні.
— Як гадаєш, на місяць уроку вистачить?
— Таааак, — протягнула крізь сльози Інна.
— А я от думаю, що ні, — він легенько ляснув її по попі і відійшов до сумки.
Інна, яка ледь тямила себе від того, наскільки боляче було від ременя, з острахом чекала. Вона почула, як щось небезпечно, гостро просвистіло в повітрі, і скрикнула.
— Кричати ще рано, — м’яко сказав Юрій.
Він знову сів навпочіпки перед Інною і показав їй прут завтовшки з мізинець.
— Ротангова різочка.
— Будь ласка, не треба!
— Мені здавалося, комусь було соромно, хтось тут усвідомив, як погано поводився, і планує виправитися.
— Я правда виправлюся, але не треба більше...
— Перший крок до виправлення — це визнати помилки і взяти на себе відповідальність за них.
Інна захникала і заплющила очі, але Юрій змахнув різкою, і вона негайно знову розплющила їх.
— Останній десяток отримаєш різкою, щоб мати уяву, що чекатиму на тебе в майбутньому, якщо ти все ж передумаєш виправлятися. Але про це покарання попроси мене сама.
— Будь ласка, не треба... — прошепотіла Інна.
Юрій кивнув і, звівшись на ноги, знову став збоку від стола.
— Або я можу почати шмагати тебе просто зараз, — сказав він і притулив різку до червоних половинок. — От тільки рахувати почну тільки після того, як ти попросиш.
Інна скривилася, але зрозуміла, що все ж отримає все, що заслужила. Ох, як сильно вона шкодувала про всі пропущені дедлайни, відкладені зустрічі — про все, що зробила не так і через що тепер страждала.
Щоки в Інни почервоніли майже так само, як її зад.
— Будь ласка, покарайте мене, — пробурмотіла вона.
— Не чую, — Юрій легенько поплескав її по попі.
— Будь ласка, покарайте мене! — голосніше сказала Інна.
— Як?
— Різкою по голій попі.
Він досі чекав, і вона видихнула ще:
— Суворо...
— Розумничка, — сказав Юрій.
Різка просвистіла і обпекла Інну в самому низу сідниць. Вона закричала і закрутила попою, хоч і знала, що це нічого не дасть. Біль ставав все сильнішим. Юрій цього разу вдарив не одразу, а чекав кілька секунд. Він вдарив точно в ту саму мить, коли їй здалося, що біль вщухає.
Цього разу Інна тільки один раз прокричала:
— Будь ласка!..
Це сталося після третього удару.
Юрій відповів насмішкуватим:
— Будь ласка, сильніше? Це легко.
Від наступного удару Інна завила. Далі вона вже не просила, тільки кричала й плакала.
Вона отримала п’ять ударів з однієї сторони, п’ять з іншої. Після цього все раптом спинилося. Юрій спершу відв’язав їй руки, і Інна негайно завела їх назад. Притулила до попи, але, зашипівши від того, як боляче навіть торкатися, негайно прибрала їх. Зад горів, вона обережно, ледь торкаючись, намацала десять випуклих смужок від різки.
Вона навіть не помітила, як Юрій розв’язав їй і ноги. Потім він погладив її по голові:
— Ну, досить. Вже майже все.
— Майже? — налякано подивилася на нього Інна.
Юрій просто допоміг їй злізти зі столу. Навіть стояти було важко. Здавалося, що все ззаду здерев’яніло. Інна навіть не одразу згадала, що вона знизу гола. Тепер це здавалося взагалі не важливим.
Юрій взяв її за плече і підвів до крісла. Вірніше, до столі, де раніше було її прекрасне м’яке шкіряне крісло. Тепер на його місці стояв простий дерев’яний стільчик з офісної кухні. Твердий і неприємний на вигляд.
— Тепер ти сядеш і напишеш лист своїм співробітникам, де опишеш...
Інна розширила очі, чекаючи, що він скаже, що їй треба розповісти про покарання. Юрій ніби спеціально потягнув паузу, але сказав інше:
— Опишеш, як усвідомила свої недоліки і як плануєш виправитися. Як вже наступного тижня розкажеш про те, що зміниш у своєму стилі роботи й управління. І як заохочуєш усіх вказувати на зони покращення в анонімній формі.
— А можна... Можна стоячи? — обережно спитала Інна.
Юрій не відповів, але поглянув на різку й ремінь, що досі лежали на столі. І Інна, зморщившись, опустилася на стілець. Вона ледь могла сидіти, але все ж слухняно увімкнула комп’ютер і почала набирати лист.
Вона знала, що починається геть новий етап життя.
І якась її частина попри все цьому раділа.
Читать дальше
+10
1 Комментарий
Mister Hard
3 месяца назад ссылка
Телеграм-канал про порку або ж шмагання:
https://t.me/spankingua

Це оповідання від підписниці трішки прикрашений перший досвід в її житті. Ось так буває.

Третій не зайвий

-Привіт, у мене до тебе справа, - тон у давнього приятеля, як завжди, діловий і вельми поважний.
– Слухаю. - Це з приводу твоїх екстремальних уподобань… - О-о, цікаво! Так він називає мою цікавість до порки. - Невже захотілося когось відшмагати?
- Ну, ти сама казала: я для цього занадто лінивий...
- Тоді що?
- Ппознайомився з одним дідом. З нашого бізнесу, з самих верхів. Зараз все частіше за кордоном, але на пару місяців має проєкт у нашому місті. Я й раніше помічав його дивне ставлення до жінок, навіть гадав, що він нетрадиційний. А вчора ми «злегка» випили і він доволі відверто купу наговорив.
Виявилось, жінки кілька разів серйозно підставили його. І він спочатку страшенно зненавидів всю жіночу стать, а згодом ненависть спала, проте бажання вказувати жіночій статі її місце не минуло. Коротше, він дуже хотів би відшмагати жінку, але з його положенням у суспільстві важко знайти об'єкт. З повіями зв'язуватися не хоче, вламати якусь соплячку з вулиці - хто знає, де на неї потім натрапиш! Дід мені дуже потрібний. Бачу, що подобаюся йому, він може мене просунути. Я вже закинув, що дуже його розумію і підтримую, сам тримаю свою подругу в строгості і не цураюся дати їй по задниці. Може, розіграємо сценку?
- Ти хочеш мене відшмагати в його присутності?
- Скажімо, я почну. Запросимо діда в гості - ти в чомусь провинишся, і я вирішу тебе покарати. А щоб було ще соромніше, запропоную це зробити гостеві.
- Думаєш, він погодиться?
- Ну, у нас буде ще кілька вечорів у барі... Встигну вкласти йому в голову цю думку.
- Ну, гаразд...
- Будь готова, незабаром подзвоню. Через пару днів я отримала лаконічне смс: «Зустрічаємось сьогодні о 8-й. Дід готовий» Справді, навіщо витрачати час на дзвінок? Хоч би приписав, чим поротимуть...
О пів на восьму я на квартирі у приятеля. Закінчую приготування столу, коли приходить гість. Жвавий, але непоказний дідок. Не дивно, що жінки не дуже його цінували. Але в моїй Темі такі якраз особливо старанні.
– Це моя подруга Юлія.
- Сергій Леонідович.
- Дуже приємно! Даруйте, не можу подати руку, - я трохи вклонилася гостю, тримаючи в руках тарілки з тарталетками.
- Гість на порозі, а ти не готова! Стіл мав бути накритий ще п'ять хвилин тому! - прикрикує на мене приятель, і я винно опускаю голову.
- Вибач, я зараз закінчу.
- Ти заробила собі бали! Прошу в кімнату, влаштовуйтесь… - звертається приятель до гостя, який з цікавістю слухає нашу розмову.
Приношу останні страви, і сідаємо за стіл. Точиться ніпрощо-розмова, у розмові "мій хлопець" раз за разом обриває та аб'юзить мене, а Сергій Леонідович задоволено всміхається таким випадам.. Подаю чай. Час розпочинати гру.
Приятель виходить з кімнати, а я розливаю чай, через стіл простягаю його гостю і, очікувано упускаю чашку. Окріп проливається на стіл, але бризки летять на Сергія Леонідовича і він по-справжньому скрикує.
У цей момент з'являється "мій хлопець"
- Що ти наробила, ідіотко!
- Ой, вибачте, будь ласка! Ви не обпіклися? Зараз все приберу... Вибачте ...
Хочу підійти до гостя, але приятель грубо хапає мене за руку:
- Звичайно, прибереш! Язиком вилижеш! Скільки разів я вчив тебе, як подавати чай? Ти все одно робиш по-своєму! Скільки на мене проливала, а тепер і гостя обпекла!
Очима, повними сліз, дивлюся на Сергія Леонідовича, а той зі скорботним обличчям трусить кистю, ніби й справді обпікся.
- Погань така, зіпсувала вечір! - Приятель розвертає мене до себе і гостю спиною і з усієї сили шльопає через сукню по попі.
- Ой ... Не треба, прошу ... Я зараз все виправлю ...
- Ще як виправиш! - штовхнувши в спину, приятель змушує мене нахилитися і машинально упертися руками об стілець.
- Уперта, дурна дівка! - Отримую ще ляпас через сукню, а потім поділ задирається до голови.
- Не треба! - Я намагаюся піднятися і прикритися руками.
– Стояти! - гаркає приятель, ривком стягує з попи труси і дзвінко плескає по голих сідницях.
- Ой-й! Будь ласка, потім! – хничу я, отримуючи ще кілька шлепків.
Боковим зором бачу, яким жадібним поглядом Сергій Леонідович дивиться на екзекуцію.
- Зрозуміло, І потім! – приятель нагороджує ще кількома ударами і звертається до гостя:
- Сергію Леонідовичу, давайте перейдемо до кабінету. А ти вставай і принеси нам новий чай. Я сам розіллю. Приношу наказане.
– Прошу Вас, – друг сам акуратно подає гостю чашку. – І прошу пробачити за інцидент. Не сумнівайтеся, Юлію буде покарано за незграбність.
- Але покарання щойно відбулося… - зауважує гість.
- Ні, що ви. Це так – легке нагадування про обов'язки. Справжня прочуханка відбудеться завтра, в суботу.
Вдаю, що хочу перервати одкровення друга.
- Мені нема чого приховувати! Дякувати Богу, Сергій Леонідович поділяє мої погляди на місце жінки в суспільстві, і я можу не приховувати свої методи виховання порядної дружини.
- Так, принцип «діти, церква, кухня», на жаль, забутий сучасними жінками…
- У нас теж були дуже добрі традиції – суботні порки. Тоді і сім'ї були міцнішими, і порядку більше. До речі, як Ваша ласка, пропоную Вам власноруч покарати Юлію. Думаю, так правильніше – око за око, зуб за зуб. Окропом ми її, звичайно, не обливатимемо, але, певен, ремінь обпалює не менше…
- Це, звісно, дуже правильний принцип. А Юля не заперечує?
- Думку Юлі ніхто не питає! В родині я господар, чи не так, люба?
- Як вирішиш, коханий ... - відповідаю, не підводячи голови тремтячим голосом. Мої щоки та вуха без гри палають. При сторонньому і сторонній мене ще не поров.
- Взагалі, Сергію Леонідовичу, мені здається, що я дуже легко її шмагаю. Шкода, напевно. Інакше чим пояснити, що виховання йде так повільно. Ваша участь нам дуже допомогла б. Нехай відчує справжній сором та біль. Можливо, це виправить її поведінку.
- Ну, я завжди радий допомогти… - - Отже домовились? Завтра о 12-й Вас влаштовує?
- Цілком.
– Що для Вас приготувати? Ремінь, різки, скакалку?
- Дотримуватимуся вашого порядку…
- Тоді почнемо з ременя.
Прощаюся з гостем, так само не підводячи голови.
- Дякую за чудовий вечір, до зустрічі, - Сергій Леонідович добродушно поплескує мене по руці і багатозначно дивиться на демонстративно вивішений у коридорі широкий ремінь…
Читать дальше
+2
0 Комментариев
Mister Hard
3 месяца назад ссылка
Телеграм-канал про порку або ж шмагання:
https://t.me/spankingua

Це ще одне оповідання із життя підписниці, яким вона вирішила поділитись. Ну і я дозволив собі, з її згоди, додати декілька штрихів.

- Дозволиш подивитися, як тебе шмагаю? Привіт!
Люблю свого екзекутора за ввічливість: поздоровкатися не забув. Що навіть не чулися місяці три-чотири, фігня - з місця в кар'єр.
- Нуууу... мені дійсно не завадила б порка... Але при спостерігачі... Хто це?
- Ти ж сачкуєш раз за разом - вирішив знайти ще когось. Наче домовилися, але вона ще не порота, дуже боїться. Попросила подивитися, як це відбувається. Ми ж наче говорили, що таке може бути?
Угу, говорили. Триста років тому, пару слів за чаєм. Проте... "ВонА", вже легше.
- "Вона" молода? Яка на вигляд? Хто взагалі?
- Молодша тебе, але не набагато. Ростом нижча. Комплекція плюс-мінус твоя. Працює чи то бібліотекаркою, чи то вчителькою - не зрозумів. Вона з N. (сусіднього містечка). Приїздить сюди на вихідні до тітки.
- І як це має бути?
- Та як... Звичайно. Роздягнешся - ляжеш - отримаєш. Дівка постоїть поряд, подивиться. Потім ти вільна, а ми з нею попрацюємо. Якщо не втече від твої криків. Ти б не дуже волала, га?
- Так не дуже лупи...
- Оце вже нііі!.. Ти пропустила щонайменше дві процедури - маю всипати і за них...
- А якщо "Вона" погодиться, зможу подивитися, як ти її?..
- Це навряд, чесно скажу. Дуже полохлива. Навіть за роздягання торгується...
- До слова, а як з моїм роздяганням?..
- В сенсі? Правило не змінне: все геть! на крісло в чому мати народила... Хіба проблема? При жінці ж заголятимешься, не при чоловікові...
- Не проблема, якщо жінка страшніша. А якщо мандель? Мало, що бачитиме як шмагають, ще і комплексуватиму від порівняння тілесів.
- Облиш! Зроблю все можливе, щоб тобі якнайшвидше стало не до порівнянь!..
...
Я точно не спізнилася, бо херр екзекутор (з прізвища) мав німецьке коріння і навіть девайси на столику розкладав рівнесько-паралельно, що казати про час.
Не спізнилася, але "Вона" вже прийшла.
- Добрий! Не змінилася. Роби зразу все, що потрібно, і приходь в зал, ми кавуємо. Твої речі на місці.
Ну, ще б! Чи в сенсі маю дякувати, що не виставлені за поріг через кілька відмов від зустрічі?..
Швиденько освіжаюся і йду в залу.
Вона точно молодша. І наче худіша. Хоча знизу фігуриста. Чи то так сидить?.. Швидкість думок за секунду спринтерська. "Вона" так само сканує мене. Мармизка миленька. Підходжу до столика і присідаю на крісло.
- Ольга - Олена. І поки досить. Бо Ольга, з якогось дива, порушила кілька правил. Це не припустимо...
Я отямлююсь, підіймаюсь і опускаю очі долу.
- Вибачте, подумала...
- ...І це зайве. Думаю я - ви виконуєте. Вважав, для Олени, а, виявляється, і для Ольги: все за встановленим порядком, нічого без наказу чи дозволу, погляд вниз, чекати - слухати - виконувати. Чи ти навмисно? Продемонструвати гості покарання за неслух?..
- О, ні-ні... перепрошую... я... від незвичної ситуації...
Покаранням є пробка. Картинка вставляння її при гості дає хвилю жару.
- То зроби, як належить, не гай часу. Бо, сподіваюся сьогодні на подвійну роботу...
Навіть не дивлячись, бачу котячу посмішку екзекутора до гості.
Як належить - це далі коридора бути голою. Повертаюсь до шафи, скидаю одяг і білизну (акуратно склавши на полицю) і на поватнівших ногах ступаю до порога зали.
- Швидше! Швидше! - Прикрив руками соски та лобок, затамовую подих і заходжу.
Жінка жінкою, екзекутор сто раз бачив - але бути голою при двох вдягнених дуже ніяково. Боковим зором бачу, що гостя намагається робити вигляд "нічого незвичного".
Підходжу до екзекутора, опускаюся на коліна. Це ще один пункт Правил.
- Пане, прошу відшмагати мене.
Секундна пауза - і отримую пару ляпасів по щоках.
- За п*******я правил. Ще один вибрик - роздвигатимеш сідниці.
Червонію до кінчиків вух. Низ живота збуджено стиснувся.
- Бачиш, Олена, я не садист. Я лише виконую те, про що просять... Головою до вікна, стань раком! Порушила режим, пропала на кілька місяців - маю глянути на твій зад... - Це вже мені.
Ну, як же без знущання. Екз обмацує сідниці, дає пару шльопків і повертає увагу на гостю. Я лишаюся у позі.
- Як, Олена, не страшно так? Хіба ніяково, бо зашарілася, але покарання без сорому не покарання. Та тобі зарано червоніти, наразі це справа Ольги. Як, Оля, достатньо почервоніла? Постав ноги ширше! Чи таки вставимо пробку? Покажемо гості всю програму?
- Достатньо... - вийшло з хником, але ноги розставляю.
- Добре. Сьогодні сором вже стимульнули, за рахунок гості, залишимо на наступний раз. Допиймо каву, поки зовсім не вистигла - і до різок. Сьогодні з вишняка, а взагалі-то... - він пускається у філософії про кращі різки, а я, з виставленою на огляд попою та іншим, чекаю... Хвилин десять видаються за годину. Нарешті чую, що парочка підвелась.
- Встати! - спираючись на протягнуту руку, підіймаюся і я. - До крісла. Йди вперед!
Від зміни положення в голові шумить. Ноги трохи затерпли. Крісло, прилаштоване для шмагання, в іншій кімнаті, через відносно довгий коридор. Мій "шлях на Голгофу". Правда, без зупинок, а сьогодні і без "батога". Бо інколи Пан воліє прогнати із залу до "екзекуційної" ременем.
Йду попереду процесії, встигаючи уявити, що бачать мої послідовники... Оххх...
Кімната менша зали, колись бабусина, тому на стіні і підлозі килими. Залишені "для звукоізоляції". Я не можу терпіти мовчки. Звісно, не волаю в усе горло, але сусіди такі сусіди.
На мене кімната діє як перемикач. Якщо у залі мандражувала від сорому, тепер дрижаки б'ють від страху. Розкладене вузьке крісло, відерце з різками, відкрита пласка коробка з паддлом і кількома ременями, аптечка.
Обертаю голову - очі у гості "по п'ять копійок". Вона відчуває погляд - і дивиться на мене із співчуттям. Ну, хоть хтось жаліє.
Екзекутор приносить із шафи моє простирадло і рушники, я застеляю крісло. А в фільмах кат готує плаху сам...
- На живіт. Припідійми попу.
Роблю з великого рушника валик, лягаю долілиць, підклавши його під пах, менший рушник затискаю зубами, руками вчіпляюся в край крісла, застигаю в очікуванні.
Подальші звуки знаю, наче бачу: ось екз витягає з відерця різки, стряхує, кладе на столик. Ось скидає сорочку, лишається у футболці. Ось бряцає знятий наручний годинник. Зараз...
Нетиповий звук - шумне зітхання спостерігачки.
- Олена, підходь ближче. Побачиш, які красиві смужки набухатимуть на сідницях...
Нестримую стогін.
- З чого це? Ти знаєш, я не люблю награність.Стогуть, коли боляче. Хоча б отак.
Скільки не чекай першого удару, він завжди гострий. Вжжжик - обпікає - і я смикаюсь з айком.
- Ляж рівно. То було, щоб не стогнала даремно. Поки терпи, не влаштовуй цирк.
Хоч наші порки каральні, екзекутор шмагає за наростаючою - перший десяток, а то і два не дуже сильно. Але чи через паузу в екзекуціях, чи через перший болющий стібок, чи хвилювання через глядачку - навіть перший десяток дається мені важко, ледь змовчую. Хоча попу, за рахунок піднятих плечей і прогибу назад, вдається втримати рівно.
Перед наступним десятком кілька секундна пауза - екз бере нову різку.
- Згадала, як це? А тепер згадуй свої провини і дякуй, що є кому їх відпускати...
Далі нахлинає Біль, різкий, протяжний, опік - взвивання - вертіння попою в намаганні остудити половинки - хапання руками за сідниці... Про себе рахую, та швидко збиваюся, свідомість затуманюється, схоплююсь-лягаю як робот. Але все повільніше і повільніше. - Піднімися на коліна. - Екзекутор кладе на крісло дві великі диванні подушки і накриває їх рушником. - Лягай.
Я знаю, що це означає і даю волю сльозам. Зараз підсіднична складка - найболючіше місце - буде зручно розкритою і я отримаю саме по ній.
- Не треба, прошу!..
- Олена, тримай її за плечі.
Олена обережно притискає мої плечі, але не втримує після першого ж удару під сідниці. Я скидую її, хапаюся за попу, присідаю на литки і заходюся в плачу. Екз хапає мене за волосся і штовхає вперед.
- На місце! Ще 5.
Цього разу Олена буквально навалюється на мене і починає шепотіти:"Потерпіть... потерпіть... ще трохи... ще один.."
Несподівана "фіксація" з мантрами допомагають - хоч з криком, але витримую призначене.
Після п'ятого удару екзекутор, мабуть, робить знак - Олена відпускає мене і я в волю ридаю, погладжуючи сідниці.
Екз приносить склянку мінералки. Випиваю її з цокотом зубів по склу.
- Лягай, оброблю попу.
Казковий момент! Останній раз попу обпікає, цього разу антисептик. А за ним настає блажена хвилина змащування гелем... з масажем. У приступі вселенської вдячності хапаю і цілую руки екзекутора:
- Дякую за покарання...
- Сьогодні тобі трохи дісталося. Але сама винна - не пропускай. Йди і не гріши. Чи гріши, щоб прийти ще.
Зараз покажу тобі, що вийшло.
Клацає смартфоном і демонструє наслідки.
- Олена, а тобі як, подобається? Ти ж наступна.
Не бачу її очі. Але не втікла. Певно, домовляться.
- Можеш вдягатися. Чай-каву зробити?
- Ні, дякую. Якщо перегляду навзаєм не можна, трохи отямлюсь і піду...
- Сьогодні ми тільки спробуємо. Не буде на що дивитися. Але Олена тобі винна...
Коли я зайшла в залу попрощатися, гостя вже не сиділа за кавою, а стояла очі долу із червоними щоками.
Екз зачинив за мною двері і я почула знайоме: "Роздягайся!". Треба буде сказати, щоб у коридорі тихіше і обережніше розмовляв, бо усюди вуха...

Олені завжди кортіло щоб її шмагали. І мріялись їй не сексуальні ляскання по попі, а справжня екзекуція. Саме тілесне покарання будоражило уяву та не давало спокою.
Але разом з тим на протилежній стороні завжди був страх… І страх не те щоб перевішував бажання, він його навіть не врівноважував. Але цього було достатньо для стримуючого фактору, що не дозволяв вагам перехилитись в один бік. Олена не могла стрибнути в омут з головою, віддатись своїй таємній пристрасті. З одного боку існував страх болю, і інший, набагато сильніший… страх що їй не сподобається. Саме цей страх заважав головним чином. Але з роками Олена дійшла думки: не сподобається, буде знати точно, фантазію втілювати в життя не варто, от і все. А не спробувавши, так нічого і не дізнаєшся. Крім того, страхи раптом почали слабшати, а іноді, може якраз завдяки зробленому висновку, взагалі зникати… І ось тепер вона тут…
Олена розуміє, все через що проходить Ольга, чекає невдовзі на неї, і залишаючись зовні спокійною, розривається від хвилювання всередині.
Ось Ользі наказано зняти всю одежу та повернутись в кімнату… Ось жінка стає перед чоловіком навколішки і урочисто проголошує:
- Пане, прошу відшмагати мене.
Незабаром і їй повністю роздягнутій потрібно буде стояти на колінах та випрошувати екзекуцію. Серце починає калатати ледь не вискакуючи з грудей, тіло тремтіти.
Олена намагається взяти себе в руки, та картина де вона просить про гарне лупцювання свого заду кидає то в жар, то в холод. Як тільки Олена побачила що жінка в ногах чоловіка вимолювала щоб її шмагали, зрозуміла: точно погодиться…. скине з себе одяг і сідниці отримають болісну прочуханку.
Олена вжалась у крісло уявляючи свій червоний зад і сльози…
Ось Ольга іде до другої кімнати, а Олена прямує слідом. Вона одягнена в спідницю і блузку та насправді ментально гола направляється разом з Ольгою отримувати під перше число.
В кімнаті Олена бачить розкладене вузьке крісло і відерце з різками: файно підрізані свіжі прути мокнуть, чекаючи поки їх дістануть. Ольга гола і покірна готує все необхідне для покарання перед тим як лягти на екзекуцію. Знаходячись цілковито під владою уяви, Олена така ж покірна і гола готується разом з нею.
Коли винуватиця лягла, вчепившись руками в край крісла та затиснувши в зубах рушник, а чоловік взяв різку, все що вирувало всередині Олени неконтрольовано прорвалось назовні. Адже вона також подумки вже лежала на тому кріслі і прямо зараз гнучкий прут мав полосувати її зад. Не стримавшись дівчина порушила тишу своїм гучним зітханням.
- Олена, підходь ближче. Побачиш, які красиві смужки набухатимуть на сідницях...
Різка підіймається і опускається, протяжний свист і хлопки по тілу, вперемішку з риданнями Ольги, змушують Олену також отримувати прочуханку.
Від обпікаючих різок набухає все більше смужок і Ольга вчепившись в крісло з усіх сил намагається терпіти та втримати себе на місці, хоч і виє в рушник. Олена намагається втриматись і витерпіти жорстке покарання разом з нею.
- Не треба, прошу!..
- Олена, тримай її за плечі.
Олена тримає за плечі і добре розуміє що зовсім скоро благати про помилування буде і сама.
Різка шмагає знову, Ольга хапається за попу, присідає на литки, заходиться від плачу. Олена хапається за сідниці і ридає разом з Ольгою.
Врешті решт, Ольга після масажу сідниць гелем стоїть в дверях і прощається з екзекутором, далі вона зачиняє за собою двері. Її покарання скінчилось.
А для Олени все тільки починається…
- Роздягайся!
Читать дальше
+10
2 Комментария
Mister Hard
4 месяца назад ссылка
Телеграм-канал про порку або ж шмагання:
https://t.me/spankingua
Цим власним оповіданням поділилась зі мною підписниця каналу, воно базується на реальних подіях. Не знаю як кому, а мені надзвичайно подобається як Ольга сприймає і відчуває Тему. Читаючи одразу відчуваєш: пані має чималий досвід тілесних покарань і не раз отримувала добрячу лупку по своїй голій попі.

Балкончик

Щосуботи ввечері я отримую порку. Рівно о 17:00 і не хвилиною пізніше маю лежати на боківці дивана голою попою вгору і чекати початок покарання. Але сьогодні, не розрахувала час, забарилася із закінченням прибирання, точніше прання. Годинник, на який глянула, трохи відставав, а я забула про це і вирішила, що ще встигну розвісити білизну. Моє заняття перервав чоловік, який вийшов на балкон із дерев'яною шльопалкою в руках.
– 17:00, а ти не готова?
- Ох, пробач, коханий! Я не навмисне: напевно, годинник зупинився... Я зараз, швидко!..
Кидаю білизну і намагаюся просковзнути до кімнати. Та чоловік штовхає мене назад, водночас розвертаючи до себе спиною.
- Так, ти зараз... і швидко... - жестом наказує спертися на перила.
Він хоче відшмагати мене прямо тут? Нііі!
- Любий, будь ласка!.. Я винна, покарай мене дужче, але в кімнаті... Тут соромно... Раптом хтось здогадається?..
Балкон до поручнів і з боків закритий, сусідів удома немає - саму порку не вгледять, але моє обличчя...
- А що якщо я не стримаюсь і закричу?
- Значить, терпітимеш. Розстібни штани, нахилися і обіпрись на перила!
Ривками розстібаю блискавку, що чомусь заїдає, і стаю, як наказано. З вулиці здається, що розглядаю двір.
Чоловік спускає до колін мої джинси та труси і поплескує по заду:
- Розслабь сідниці ...
Намагаюся виконати вимогу.
- Готова?
Приміряючись, він кілька разів легенько поплескує шльопалкою по попі і завдає перший, вельми неслабкий, удар.
Б'є він спочатку повільно, даючи усвідомити всі етапи болю... Потім ляски стають частіше, серіями по 5 ударів, і не в кожній паузі я встигаю вирівняти дихання... Починаю невільно присідати, змушуючи чоловіка повертати мене в позу. Він підставляє мені під коліна табурет, але не припиняє екзекуцію.
Переносити покарання цього разу набагато складніше, тому що не можу ні вигнутися, ні кривитися, ні стогнати. Максимум, що дозволяю собі - закусити губу. З двору виглядає, як чимось засмучена жінка вийшла на балкон, подивитись на вулицю, відволіктись... А попа цієї дами вже палає, як жаровня...
Нарешті чоловік оголошує останній десяток. Знаю, що він буде особливо болючим і нахиляю голову, щоб не видно було мої гримаси... Коханий наче втискає шльопалку мені в м'якоть... Не витримую і здавлено взвиваю після кожного ляпаса... - Пробаач! нуууу, пробааач! - Очі миттю зволожуються… - Сіммммм… вісіммммм…. дев'ять-і-і-і… де-е-е-ся-ааа!-ть!
Екзекуцію закінчено. 17:30, а здається, минула вічність.
- Розвісиш білизну - і в куток! Труси не надягати!
Наче мені хочеться це робити!
Чоловік йде з балкону, а я зі спущеними штанами, закінчую розвішування, потім, притримуючи їх рукою, плетусь до зали. Чоловік вже зробив собі каву і влаштувався у кріслі перед телевізором. А моє місце на найближчі півгодини у кутку біля шафи.
Опускаюся навколішки обличчям до стіни і спираюсь на неї руками.
- Подивися, яка виглядає твоя задниця! Хіба не соромно, що доросла жінка поводиться так, що я змушений пороти її, як школярку?
Повертаю голову і в дзеркальних дверцятах шафи бачу свою велику почервонілу попу. Справді соромно…
- Пробач мені, будь ласка... Я більше не буду...
- Стій, стій! На литки не опускатися
Піднімаю зад і деякий час стою рівно... Коли ноги втомлюються, трохи відсуваюся від стіни і опускаюся на руки, а потім і лікті... Розумію, вид ззаду в такій позі найрозпусніший, але відстояти час так простіше... Що буде після «відстою» - не знаю. Може, роздратований моєю позою чоловік вирішить, що мені треба отримати не тільки ПО попі… А може, посміхнувшись і відпустивши пару їдких коментарів про мій вигляд, піде в****и пива з друзями, а я, змінивши джинси на широкий халатик, продовжу домашні справи …
Читать дальше
+7
0 Комментариев