Зовсім нижні втратили зв’язок із реальністю, якщо називають це «болісним» шибарі. На фото — звичайна, зручна статична обв’язка. Навіть не напівпідвіс. Нічого екстремального, нічого складного. Вузли лягли рівно, навантаження розподілене грамотно, мотузка проходить поверх одягу. Це базовий рівень. Якщо вже це викликає біль — значить, проблема зовсім не в техніці.
Проблема, друже, банальна — в організмі. Біль тут — наслідок не зв’язування, а виснаженого тіла. Судинна система не справляється. Венозний відтік, мікроциркуляція, загальний тонус — усе це працює на межі. І це не припущення: на фото чітко видно набряклість у нижніх кінцівках і виражену венозну сітку. Це не сліди від мотузки — це симптоматика, яка вже була. Просто сесія її проявила. І якщо ти скажеш, що подібний стан вен з’явився через накладання мотузок — я пам’ятаю твої фото без шибарі, і стан вен був помітний ще тоді.
Коротше: проблеми з судинами — це не дрібниця. Це може бути наслідком варикозу, тромбозу, серцево-судинних порушень, гормональних збоїв, діабету, порушень обміну речовин. І якщо подібні стани є — навіть легке навантаження може викликати біль. Не тому, що майстер зробив щось не так. А тому, що тіло, на жаль, через вік або хроніку, просто не витримує.
Так, елементи болісного зв’язування справді існують і в сучасному шибарі. І це логічно, бо шибарі виросло з ходзе-дзюцу — бойового мистецтва фіксації. Його мета — обмежити, покарати, змусити відчути безсилля. І деякі елементи тієї традиції цілком органічно перейшли в теперішню практику — через розтягнення, тиск, нестійкі пози. Дехто й досі практикує їх — особливо в Японії або серед європейських майстрів. Але те, що на фото — це не ходзе. І не про біль заради болю.
А тепер — ще важливіше. З віком, на жаль, у всіх нас з’являються певні проблеми зі здоров’ям. Це не соромно, не слабкість — це реальність. І якщо ти у верхній ролі — так, це може вплинути на витривалість, концентрацію, але рідко несе пряму фізичну загрозу. А от для нижнього — це критично. Бо саме тіло нижнього в деяких практиках приймає серйозне навантаження. Якщо в ньому вже є слабкі місця — вони обов’язково проявляться. І можуть мати наслідки. Інколи — серйозні.
Саме тому досвідчені майстри воліють працювати з людьми молодого або середнього віку, які більш імовірно вже знайомі зі своїм тілом, не мають хронічних проблем, або принаймні не мовчать про них. Бо небезпека — не в мотузці. Небезпека — в мовчанні. У тому, що хтось приходить на сесію з набором захворювань, але сподівається “якось пройде”. А частіше — боїться сказати. Бо думає: “Якщо скажу верхньому чи верхній — відмовить. А в моєму віці знайти когось складно, конкуренція росте, молодь наступає на п’яти”. Але це не той випадок “старий кінь борозни не зіпсує”. Тут борозна може закінчитись лікарнею.
І коли “не пройшло” — відповідальність автоматично лягає на майстра. Хоча винна не мотузка. І точно не Леді. Винна самовпевненість. А ще — звичка мовчати. Чесно кажучи, дурна звичка. Бо якщо повідомити заздалегідь — можна адаптувати обв’язку. Без драм і ризиків. Просто чесно. Людськи.
Тож ні: не кожен біль — це частина гри. І не кожна мотузка — причина. Іноді біль — це просто сигнал. Що пора зупинитись. І зайнятись тілом. А не ховатись за “естетику болю”, думаючи, що це виправдання.
А обв’язка — гарна. Тому лайк. I.M.H.O.

Зовсім нижні втратили зв’язок із реальністю, якщо називають це «болісним» шибарі. На фото — звичайна, зручна статична обв’язка. Навіть не напівпідвіс. Нічого екстремального, нічого складного. Вузли лягли рівно, навантаження розподілене грамотно, мотузка проходить поверх одягу. Це базовий рівень. Якщо вже це викликає біль — значить, проблема зовсім не в техніці.
Проблема, друже, банальна — в організмі. Біль тут — наслідок не зв’язування, а виснаженого тіла. Судинна система не справляється. Венозний відтік, мікроциркуляція, загальний тонус — усе це працює на межі. І це не припущення: на фото чітко видно набряклість у нижніх кінцівках і виражену венозну сітку. Це не сліди від мотузки — це симптоматика, яка вже була. Просто сесія її проявила. І якщо ти скажеш, що подібний стан вен з’явився через накладання мотузок — я пам’ятаю твої фото без шибарі, і стан вен був помітний ще тоді.
Коротше: проблеми з судинами — це не дрібниця. Це може бути наслідком варикозу, тромбозу, серцево-судинних порушень, гормональних збоїв, діабету, порушень обміну речовин. І якщо подібні стани є — навіть легке навантаження може викликати біль. Не тому, що майстер зробив щось не так. А тому, що тіло, на жаль, через вік або хроніку, просто не витримує.
Так, елементи болісного зв’язування справді існують і в сучасному шибарі. І це логічно, бо шибарі виросло з ходзе-дзюцу — бойового мистецтва фіксації. Його мета — обмежити, покарати, змусити відчути безсилля. І деякі елементи тієї традиції цілком органічно перейшли в теперішню практику — через розтягнення, тиск, нестійкі пози. Дехто й досі практикує їх — особливо в Японії або серед європейських майстрів. Але те, що на фото — це не ходзе. І не про біль заради болю.
А тепер — ще важливіше. З віком, на жаль, у всіх нас з’являються певні проблеми зі здоров’ям. Це не соромно, не слабкість — це реальність. І якщо ти у верхній ролі — так, це може вплинути на витривалість, концентрацію, але рідко несе пряму фізичну загрозу. А от для нижнього — це критично. Бо саме тіло нижнього в деяких практиках приймає серйозне навантаження. Якщо в ньому вже є слабкі місця — вони обов’язково проявляться. І можуть мати наслідки. Інколи — серйозні.
Саме тому досвідчені майстри воліють працювати з людьми молодого або середнього віку, які більш імовірно вже знайомі зі своїм тілом, не мають хронічних проблем, або принаймні не мовчать про них. Бо небезпека — не в мотузці. Небезпека — в мовчанні. У тому, що хтось приходить на сесію з набором захворювань, але сподівається “якось пройде”. А частіше — боїться сказати. Бо думає: “Якщо скажу верхньому чи верхній — відмовить. А в моєму віці знайти когось складно, конкуренція росте, молодь наступає на п’яти”. Але це не той випадок “старий кінь борозни не зіпсує”. Тут борозна може закінчитись лікарнею.
І коли “не пройшло” — відповідальність автоматично лягає на майстра. Хоча винна не мотузка. І точно не Леді. Винна самовпевненість. А ще — звичка мовчати. Чесно кажучи, дурна звичка. Бо якщо повідомити заздалегідь — можна адаптувати обв’язку. Без драм і ризиків. Просто чесно. Людськи.
Тож ні: не кожен біль — це частина гри. І не кожна мотузка — причина. Іноді біль — це просто сигнал. Що пора зупинитись. І зайнятись тілом. А не ховатись за “естетику болю”, думаючи, що це виправдання.
А обв’язка — гарна. Тому лайк. I.M.H.O.