Хай!


Коньяк чи вино? А може, горілка? Ти як до водки відносишся? Віскі! Оце сила. Але треба закушувати. Спочатку вино, а потім віскі. Бо градус, як відомо, не треба понижати. Ото, знаєш, як буває: бахнеш коньяка, а потім прокидаєшся.
Дивишся ліворуч — нічого. Дивишся праворуч — якийсь бородань поруч лежить. Страшний такий. Вонючий. А душа болить. Ой, що це? Навіщо? То я чи не я? Дивишся, згадуєш. І сповзає, скручені чоловічі сльози виступають на трохи не голеному обличчі. Але ні! То не я! ТО а******ь! Бо якщо не свідомо — то не рахується. Печінка все так само болить та ниє, але настрій покращується. Навіщо ж до табу детект!
Що тут у нас такого? О! Вермут? Непогано. А що на закуску? Хммм... віскам? Нічого, й віскас зійде. Їжа є їжа.
І раптом усвідомлюєш: а де я? Це взагалі моя кухня чи якийсь вимір між реальністю та сном? Стіл тане, плавиться, віскі перетворюється на ртутну краплю і підстрибує, ухиляючись від гравітації. Бородач поруч розплющує очі й каже голосом кота: "Що тобі підказує твоя інтуїція?"
Я хочу відповісти, але з горла виходить тільки клуб диму. Навколо стає гаряче, наче в самому центрі сонця. І тоді я згадую... Що саме? Що я тут забув? Чому а******ь сміється з мене, а бородач перетворюється на мого викладача фізики?
Може, треба ще бахнути? А може, пора втікати? Чи, може, нарешті дізнатися, що знаходиться за тією дверима, яку я так боявся відчинити? Що ти скажеш? Йти вперед чи залишитися тут, у цьому а******ьному мареві, де реальність розчиняється, як лід у склянці віскі?
Я тягнуся до дверей, але вони починають віддалятися, немов горизонт у сні. Раптом за мною чується шурхіт, ніби хтось пересуває меблі. Озираюсь — бородань зник, а на його місці сидить скляна людина. Вона вся зроблена з горілки, а очі її — два темних озера рому.
«Звідки ти?» — питаю.
«Я твоя совість», — відповідає скляна істота і тягнеться до мене крижаною рукою. Я намагаюся ухилитися, але раптом розумію, що не можу рухатися. Мої ноги приросли до підлоги, яка тепер виглядає як дзеркальна поверхня наповненого до країв келиха.
Може, я вже не людина? Може, я теж перетворююсь на а******ь? Дивлюсь на свої руки — вони стають прозорими, ніби наповнені коньяком.
«Ти маєш вибір», — каже скляна істота. — «Або прокинутися, або розчинитися раз і назавжди.»
Я мружу очі. Світло б’є з усіх боків. Двері знову наближаються, але тепер вони зроблені з кубиків льоду. Що вибрати? Що робити? А що б зробив ти? Чи варто знати відповідь, якщо сама реальність більше не має сенсу? Як ти вважаєш, Олеже?