Нащо це вам?

Хай!


Коньяк чи вино? А може, горілка? Ти як до водки відносишся? Віскі! Оце сила. Але треба закушувати. Спочатку вино, а потім віскі. Бо градус, як відомо, не треба понижати. Ото, знаєш, як буває: бахнеш коньяка, а потім прокидаєшся.
Дивишся ліворуч — нічого. Дивишся праворуч — якийсь бородань поруч лежить. Страшний такий. Вонючий. А душа болить. Ой, що це? Навіщо? То я чи не я? Дивишся, згадуєш. І сповзає, скручені чоловічі сльози виступають на трохи не голеному обличчі. Але ні! То не я! ТО а******ь! Бо якщо не свідомо — то не рахується. Печінка все так само болить та ниє, але настрій покращується. Навіщо ж до табу детект!
Що тут у нас такого? О! Вермут? Непогано. А що на закуску? Хммм... віскам? Нічого, й віскас зійде. Їжа є їжа.
І раптом усвідомлюєш: а де я? Це взагалі моя кухня чи якийсь вимір між реальністю та сном? Стіл тане, плавиться, віскі перетворюється на ртутну краплю і підстрибує, ухиляючись від гравітації. Бородач поруч розплющує очі й каже голосом кота: "Що тобі підказує твоя інтуїція?"
Я хочу відповісти, але з горла виходить тільки клуб диму. Навколо стає гаряче, наче в самому центрі сонця. І тоді я згадую... Що саме? Що я тут забув? Чому а******ь сміється з мене, а бородач перетворюється на мого викладача фізики?
Може, треба ще бахнути? А може, пора втікати? Чи, може, нарешті дізнатися, що знаходиться за тією дверима, яку я так боявся відчинити? Що ти скажеш? Йти вперед чи залишитися тут, у цьому а******ьному мареві, де реальність розчиняється, як лід у склянці віскі?
Я тягнуся до дверей, але вони починають віддалятися, немов горизонт у сні. Раптом за мною чується шурхіт, ніби хтось пересуває меблі. Озираюсь — бородань зник, а на його місці сидить скляна людина. Вона вся зроблена з горілки, а очі її — два темних озера рому.
«Звідки ти?» — питаю.
«Я твоя совість», — відповідає скляна істота і тягнеться до мене крижаною рукою. Я намагаюся ухилитися, але раптом розумію, що не можу рухатися. Мої ноги приросли до підлоги, яка тепер виглядає як дзеркальна поверхня наповненого до країв келиха.
Може, я вже не людина? Може, я теж перетворююсь на а******ь? Дивлюсь на свої руки — вони стають прозорими, ніби наповнені коньяком.
«Ти маєш вибір», — каже скляна істота. — «Або прокинутися, або розчинитися раз і назавжди.»
Я мружу очі. Світло б’є з усіх боків. Двері знову наближаються, але тепер вони зроблені з кубиків льоду. Що вибрати? Що робити? А що б зробив ти? Чи варто знати відповідь, якщо сама реальність більше не має сенсу? Як ти вважаєш, Олеже?

Интуиция это результат работы той части сознания, откуда приходят быстрые решения, как будто из ниоткуда, минуя длительное обдумывание. И никто не даст сто процентов верных интуитивных решений. Так что есть нюансы

Добрый вечер, госпожа Марта.
Спасибо за ответ.
Все может быть, наши, также научные гипотезы, догадки.
Человек - загадка природы.

Человек — это не просто существо, сбившее с пути свои собственные иллюзии, а лабиринт в разрозненных отражениях, как сломанная вуаль, через которую мы смотрим на мир. Это вихрь догадок и гипотез, в которых границы реальности текучие и зыбкие, как под ногтями воды в пустой чашке. Мы не знаем, что скрывается за пределами рассудка, за пределами рассудочной туманности, но продолжаем создавать карты, как в древние времена — только теперь карты — это алгоритмы, а не куски материи.
Взгляды на человека как на загадку природы распадаются на фрагменты, которые невозможно сложить в единую картину. Мы — не больше, чем капли дождя в пустыне мысли, а каждый наш жест — это попытка справиться с тем, что мы сами себе и не можем объяснить.
Мы строим на этих догадках чудесные мосты, и в этих мостах мы теряемся, ведь каждое наше приближение к ответу — это только новый вопрос, как шаги, ведущие в пустоту, что является целью самой дороги. А может быть, это не шаги вовсе, а только их отражения, отражения, которые тоже мы создаем?
Вот такие мы, люди. Сложные, многослойные, как осеннее небо перед штормом.

Вже відчувається східна та європейська філософія. Людина, як наука, — філософія. Іноді важко зрозуміти. Начебто вже знаємо багато, а насправді ми нічого не знаємо про себе.