Фото фейковые, как и сраная вся анкета.
Блять какие же 🐓🐓 сука🤣🤣🖕🏻🖕🏻🖕🏻

На длинну моих ног можно смотреть бесконечно) Вобщем хочу себе такие прикольные босоножки брутальные чернве плюс 10 см к росту. И иду такая под 190 в коротком платье и рядом послушный, но максимально на уверенном не меньше 190. В жизни я не люблю унижать людей, моральное унижение не по мне. Исключительно в сексе по максимуму)

Надоело.Всё.
Делаю маникюр.
А может и наращивание...
Не знаю..

Вчерашняя моя сессия.

Телеграм-канал про порку або ж шмагання:
https://t.me/spankingua

Ще одне оповідання, яким вирішила поділитись чудова дівчина і прихильниця жорсткого шмагання Катерина. Головні героїні її історій дуже люблять відлинювати від роботи, а потім отримувати за це під перше число ремінцем або різочкою. Власне, як і сама авторка.

Метод "Помодоро"

— Ти що, ще не готова?
Заспана Настя, яка відчинила двері ще в піжамі, скривилася:
— Ой, я забула написати. Я сьогодні не зможу. Не встигаю, треба доробити замовлення.
Андрій нахмурився. Вони мали поїхати за місто, на ярмарок хенд-мейду і просто погуляти. А тепер виходило, що він дарма вставав так рано і їхав через місто.
— Ти ж весь тиждень над ним працювала.
— Ну... — Настя хитро усміхнулася і відійшла від дверей, — Заходь хоч на каву.
Вона пропустила свого хлопця в квартиру і, взявши ноутбук, пішла на кухню. Андрій в одне око зазирнув в монітор. Текстового документа, в якому Настя працювала, там не було. Натомість була якась гра.
— А що ти взагалі робиш?
— Купую вербову лозину.
— Вибач, що?
Настя хихотнула і, показавши екран, повернулася до плити, де займалася кавою:
— Це стара гра, я в неї в дитинстві постійно грала. Розвиваєш свою справу в минулому. Якщо купити на ринку лозину і використати на роботі, то продуктивність всіх працівників зростає на 10% в рік.
Андрій гмикнув:
— Дивно, що це не мотивує на роботу і тебе.
— Та ну тебе. Ну, не встигла. подумаєш. Я пробую новий метод продуктивності, але він працює так собі.
— Це який?
— Помодоро: 25 хвилин працюєш, потім перерва п’ять хвилин, а кожні чотири «помодоро» робиш довшу перерву на пів години. Але в мене щось метод не працює.
— Дай вгадаю: бо твої п’ятихвилинні перерви тягнуться по кілька годин.
Настя знизала плечами і поставила перед Андрієм каву. Сівши напроти, відпила свою.
— Нічого. я все встигну. Завжди встигаю.
— Чому ти завжди відкладаєш все на останній момент?
Настя знову знизала плечами:
— Тоді є відчуття, що можна не встигнути. Нагальність: якщо все не зроблю швидко, то станеться щось страшне — підведу клієнта і, може, не отримаю нові замовлення. Мотивація, коротко кажучи, з’являється. Я думала, метод помодоро з цим допоможе, але щось ніяк.
— Це тому, що в тебе неправильний метод помодоро.
— Неправильний?
— В нього треба теж додати мотивацію. Щоб довга перерва була не для відпочинку, а для оцінки, як ти провела попередні чотири робочі відрізки. Якщо неефективно, то наступні чотири працюєш з попою, червоною, як помідор. От як в твоїй грі.
Настя на мить задумалася і ніби щось хотіла сказати, але тільки знову знизала плечами:
— Та ну тебе. Дурниці кажеш. Коротше, вибач, я сьогодні ніяк. Їдь сам, якщо хочеш, а потім повертайся. Я якраз закінчу. Мабуть...
Андрій суворо подивився на неї.
— Ти ж не сердишся? Пробачиш мені? — спитала Настя.
— Серджуся. Але пробачу. Тільки ще не зараз.
— От і добре, — враз повеселішала дівчина. — І привези мені щось з ярмарку в подарунок.
— Лозину привезу, — так само суворо пообіцяв Андрій.
Настя подивилася на нього великими очима:
— Нащо?
— Для підвищення продуктивності і мотивації. Я повернусь якраз годинки за дві — як чотири твої помодоро, коли почнеться пів години відпочинку. Тоді, мабуть, поговоримо і про те, як ти забула мене попередити, і про те, як не працювала весь тиждень, і про те, як зараз граєш замість роботи.
Настя швидко вимкнула гру:
— Та працюю я, працюю.
— От і працюй, — усміхнувся Андрій і, відставивши каву, встав з-за столу. — А я поїхав.
Коли через дві години Андрій знову подзвонив в двері дівчини, вона була вже одягнута в звичайний одяг і виглядала якоюсь зібранішою.
— Ну що? — одразу спитав Андрій.
— Тільки що відправила замовнику, — сказала Настя.
— О, тобто, сеанс мотивації можна відкласти?
Настя почервоніла і вийшла з передпокою в кімнату. Виявилося, що поки Андрія не було, вона звільнила довгий журнальний столик, витягнула його на середину кімнати і накрила пледом.
— Або ні... — додав Андрій.
Настя закусила губу:
— Але працювалося важко, я весь час відволікалася і, якщо чесно, майже весь час грала. Тільки останні пів години, як побачила, що ти вже скоро повернешся, раптом як запрацювалося...
— Значить, точно ні, — усміхнувся Андрій і показав замотаний в газету довгий пакунок. — Ножиці принеси.
Настя послухалася негайно. Андрій розрізав скотч, що стягував газету, і показав п’ять довгих рівних лозин завтовшки з мізинець.
— Познайомився на ярмарку з майстром, що плете тини й кошики. Просто лозини він продає теж... Ти не стій, знімай штани і лягай, — Настя здригнулася і повільно, бо пальці не слухалися, почала роздягатися. — Так от, просто лозини він продає теж, і іншим майстрам, і як-от нам треба, щоб підвищувати продуктивність і мотивацію. І лозини в нього хороші, тільки зрізані, дуже гнучкі. Сама дивись.
Андрій змахнув однією з різок у повітрі, і вона лиховісно засвистіла так, що Настя, яка вже лягла на столик, м******і стиснула сіднички. Андрій подивився на круглі і повні сідниці дівчини, які явно могли витримати серйозне покарання, і суворо сказав:
— Скажи, за що я тебе відшмагаю.
Настя схлипнула, але не стала ні просити пробачити їй, ні намагатися встати. Навіть місце підготувала сама: їй цього явно хотілося. Може, і в ту свою стару гру вона грала тільки щоб купити різку і уявити, що це для неї.
Вона схлипнула знову і сказала:
— За те, що я замість того, щоб працювати, грала в гру. І весь тиждень відкладала роботу. І забула попередити, що не поїду сьогодні.
— А могла б поїхати, бо роботи, як тепер ясно, було на пів години.
— Так, але...
— Мотивації не вистачало, — усміхнувся Андрій. — Це ми зараз виправимо.
Він поклав лозини на підлогу і, обравши одну, знову свиснув нею у повітрі. Потім приклав до сідниць Насті і провів по шкірі різкою.
— Бачиш, яка гладенька? Травмувати шкіру не буде, про це можна не хвилюватися і ударів не стримувати.
Настя завовтузилася. Андрій поклав долоню їй на поперек, щоб тримати на місці, притиснув, а потім змахнув лозиною. На злочинно білий зад лягла перша рівна смужка. Вона на очах стала рожевою і трошки припіднялася. Настя смикнулася і голосно зойкнула від несподіванки і неочікувано сильного болю. Андрій втримав її на місці.
— Лежи. Це тільки початок, і отримаєш ти все, що заслужила. Як буде треба, я тебе прив’яжу. Зрозуміла?
— Вибач мені, — схлипнула Настя.
— Відшмагаю — вибачу, — коротко сказав Андрій і підняв лозину знову.
Довгих пауз між ударами він більше не робив. Лозина раз за разом впивалася в попу, на якій швидко проступав припухлий візерунок з рожевих смуг. Настя зойкала і крутила задом, але Андрій надійно притискав її до столу, не зупиняючись, як поки не відважив десять стібків.
Він відпустив руку, але варто було Насті підвестися на ліктях, як лунко ляснув її по попі долонею:
— Я не дозволяв вставати. Тебе ще шмагати і шмагати.
— Але ж... Це боляче, — шмигнула носом Настя.
— Звісно, боляче. А буде ще більше. Зараз я тебе прив’яжу, тоді й замах буде сильніший.
— Не треба сильніший!
— Треба. Сама знаєш, що треба. Щоб ти весь наступний тиждень пам’ятала, що буде, як не працюватимеш. От тобі й метод помодоро.
Настя сховала обличчя в пледі і заплакала, але вставати все ще не намагалася. Тільки притиснула долоні до вже смугастих сідниць і терла і м’яла їх весь час, поки не повернувся Андрій. Він цього не забороняв, бо знав, що інша нагода так зробити Насті трапиться нескоро. Він приніс зі спальні дві футболки і ременя і зв’язав Насті щиколотки й зап’ястя ременями, під які поклав футболки, щоб ремінь не різав ніжну шкіру, коли Настя намагатиметься звільнитися. А вона намагатиметься, це він знав точно.
Закінчивши прив’язувати, він обійшов столик з новою різкою і мовчки змахнув лозиною знову. Тепер удари були сильніші, і Настя, одразу відчувши це, завила. Кінчик лозини врізався то в одну, то в іншу сідницю, лишаючи яскравіші тонкі сліди. На місцях, де удари накладалися один на один, з’являлися особливо помітні й болючі червоні хрестики.
Настя звивалася, але друга, третя, четверта різки раз за разом знаходили свою вже темно-рожеву смугасту мішень. Андрій особливу увагу приділяв нижній половині попи, а ще — верхній частині стегон. Щоб Настя згадувала покарання щоразу, коли буде сідати. Хоча він був майже впевнений, що наступні кілька днів вона працюватиме стоячи.
— Ну що? — змахнувши в повітрі останньою лозиною, спитав Андрій. — Додалося мотивації?
Схлипуючи Настя кивнула, а потім залопотіла:
— Я буду буде старанно працювати, я виправлюся, я стану краща, я не буду про тебе забувати, буду поводитися добре, обіцяю!
— Розумничка, — сказав Андрій і став в головах у Насті. — Але це не все.
Лозина свиснула — і обпекла всю попу і стегна, перетнувши всі попередні удари. Настя скрикнула. Андрій чекав, поки вона не заспокоїться, а потім заговорив, в паузах шмагаючи її:
— Тобі треба багато в чому виправитися. В тебе жахливий режим сну. Ти погано харчуєшся. Майже не займаєшся спортом. Не гуляєш. Грубиш людям. І якщо в тебе не було мотивації виправлятися раніше. То. Тепер. Вона. Є!
Останній удар ліг точно між половинок, і Настя заволала. По її щоках котилися сльози. Сідниці стискалися і розтискалися в марному сподіванні зменшити біль. Андрій сів навпочіпки поряд з дівчиною і погладив її по спині:
— Ну, ну, оце й усе.
Він лишався поряд, поки вона не заспокоїлася, а тоді розв’язав її і повів пити каву, дбайливо поклавши подушку на стілець.
— А та гра, мабуть, цікава, треба й собі поставити, — пожартував Андрій, дивлячись, як Настя намагається всістися так, щоб менше боліло. — Тільки нереалістична. Бо там можна купити одну лозину, а насправді так не працює.
Настя враз насторожилася:
— Чому це?
— Бо з одиничними замовленнями такі майстри не працюють. Довелося замовити одразу сотню лозин.
— С... сотню?
— Так. Поки весна і літо, він зрізатиме свіжі на запит, а восени вже нарізані висушить і зберігатиме в себе. Сказав, що висушену лозину якщо відмочити, то вона буде гнучка, як свіжа.
Настя зі страхом вирячила очі. Андрій усміхнувся:
— Словом, якщо цього разу вистачить, то на цьому все й закінчиться. Але щось мені підказує, що не закінчиться. Що одного покарання на рік для нашого метода помодоро точно не вистачить.
— Вистачить! — гаряче пообіцяла Настя. — Чесне слово!
— Побачимо, — гмикнув Андрій. — Побачимо, чи зійдуть сліди до того, як ти знову заробиш лозиною.
Він подивився на Настю і подумав, що наступного разу відважить їй сильніше.

Кей Бос
Великобританія

- Запрыгивай в машину времени, сейчас поедем предотвращать твои ошибки.
- Да?! Боже, какое счастье! Поехали!!!!

Остановка первая, 5 лет назад. Ты вернулась к бывшему парню, которого с блеском бросила. Ты подумала тогда, что уход был ошибкой, но уйти было правильным решением. Напрасно ты себе не поверила.
- Я просто его любила.
- Ты любила свои фантазии, которые намотала на этого человека. Стоило уйти с первого дубля. Поговори с собой, расскажи, что из этого вышло.
- Не хочу. Та трагедия разбитой любви многому научила меня. Если бы не это, я не хочу знать, где была бы сейчас.

Они отправились дальше, на 10 лет от той точки. Заплаканная девушка проверяла телефон в поисках смс, которые не придут.
- А сейчас поговоришь? Тебе не надо было тогда ждать тех сообщений.
- Не надо было, но я тогда верила, что это правильно. Именно поэтому там, где мы с тобой только что были (последующие ошибки), я ничего не ждала, писала и звонила сама.
- Но ведь из этого тоже ничего не шло.
- Вот именно. Эти два полярных случая с одним эффектом показывают, что ни ожидание, ни активность не заменяют главного – легкости бытия. Мне было тяжело ждать первый раз и неприятно навязываться во второй. Надо было задаться вопросом: «Что же я сильнее всего хочу сделать сейчас?» и воплотить это.

Со следующими остановками было тоже самое, клиентка не хотела предотвращать даже самые плохие свои приключения.
- Просто я люблю их – свои ошибки. Без них я бы не поняла жизнь так, как понимаю сейчас.
- Может, оно и к лучшему было бы?
- Не знаю, но не хочу проверять. Ведь сейчас я люблю самого главного человека для меня во всех вселенных. Себя. А я соткана не только из успехов, но и из ошибок.
- Значит, зря я приехал катать тебя на машине времени…
- Не зря. Ведь я поняла, как дороги мне все мои грабли. Никому не отдам. Да и не каждому они по плечу…
Нелли Верховская