Телеграм-канал про порку або ж шмагання:
https://t.me/spankingua

Цим оповіданням поділилась одна чудова дівчина, прихильниця жорсткого шмагання.
Сюжет вигаданий про іншу пані, яка отримала суворе покарання. Але що реальне так це бажання і фантазії Каті, які вона і перенесла на головну героїню.

КОНСТУЛЬТАНТ

— Це маячня! — Інна відштовхнула роздрукований звіт. — Я на цей аудит стільки грошей викинула, а ви кажете, що єдина проблема компанії — це я?
— Не єдина, — спокійно відповів Юрій. — Але основна. Якщо виправитеся ви це, то решта негараздів зникне сама.
Інна пирхнула. Треба було виставити цього бізнес-консультанта за двері, але чомусь вона цього не робила.
— Наприклад? — спитала вона.
— Наприклад, якщо ви перестанете спізнюватися, більше зустрічей з потенційними клієнтами закінчуватимуться угодами. Якщо перестанете наполягати на тому, щоб особисто перевіряти роботу працівників, вони працюватимуть швидше і краще. Тим паче, що ви свої перевірки ще й затримуєте. Ну і, — Юрій раптом усміхнувся, — якщо ви більше працюватимете замість того, щоб прокрастинувати і сидіти в робочий час на сумнівних сайтах...
Він поклав перед неї ще один листок паперу — з довгим переліком сторінок сайтів. В більшості в назві було слово «spank», і Інна раптом зашарілася. Їй стало соромно, що хтось дізнався про її маленьке захоплення. Їй здавалося, що вона добре його приховує, а вийшло, що ні.
Цей листок вона хотіла одразу зім’яти —а краще порвати — і викинути. Але побачила, що біля деяких адрес стояли галочки, і нахмурилася. Помітивши її погляд, Юрій сказав:
— Це сторінки, на які ви заходили найчастіше: відео й оповідання, де жінок і дівчат суворо карають за їхні витівки й проступки.
Інна смикнулася в кріслі, почервоніла ще більше і про всяк випадок озирнулася. Але ні, в кабінеті вони були лише удвох.
— Їм доводиться спустити штани або задерти спідницю, підставити голий задок — і думати над своєї поведінкою, поки їх періщать ременем, шмагають різками або проводять іншу виховну роботу, — безжально і спокійно говорив Юрій, не зводячи з неї погляду. — Вони обіцяють виправитися, кричать, плачуть, але все одно отримують те, що заробили. І знаєте, що я думаю?
Інна похитала головою. В неї раптом перехопило подих, і вона знала, що не зможе вичавити з себе ані слова.
— Я думаю, що це ваша підсвідомість підказує вам, як виправитися.
— Та як ви!.. — обурено скрикнула Інна, але не договорила. — Та що ви собі думаєте!
— Я думаю, що почавши власну справу, ви забули про відповідальність перед працівниками і перед самою собою. І що ви одразу згадаєте про неї, коли не зможете сидіти без подушки.
Інна знову вирішила, що виставить його за двері. Але знову не зробила цього. Замість цього вона пирхнула:
— І нагадувати, звісно, будете ви.
— Як консультант я маю право вносити на розгляд керівництва пропозиції із вдосконалення роботи. Тож я і вношу: робота вдосконалиться, якщо добряче відшмагати керівництво. І так, я можу допомогти і з цим, і з виправленням дрібніших проблем.
Інна мовчала, і після короткої паузи Юрій встав:
— Справа ваша, компанія теж. Бізнес йтиме все гірше, але змусити я вас не можу. Тож якщо ви відмовляєтеся...
—А якщо ні? — тихо спитала Інна.
— Тоді я повернуся завтра ввечері. В п’ятницю, щоб у вас були вихідні прийти до тями й переоцінити свою поведінку і підхід, — він подивився на Інну. — Якщо передумаєте, просто скасуйте зустріч в онлайн-календарі. Але якщо ні, на вас чекає справжнє, досить сильне покарання. Ви будете кричати, мабуть, плакати теж. Тривалої шкоди не буде, а от ефекту, сподіваюся, вистачить надовго. Якщо ви не скасуєте зустріч, я прийду о сьомій і розраховую, що ви чекатимете на мене в кутку.
Вона уявила, як стоятиме в кутку, а хтось зайде і побачить її — і почервоніла знову.
— А якщо ні... Якщо не чекатиму?
— Тоді попрацюємо і над умінням чути, що вам говорять, — Юрій хижо усміхнувся. — Рекомендую замість тісної спіднички мати широкі спортивні штани. Не думаю, що ви зможете — чи захочете — втискатися в обтягуючий одяг після того, як ми закінчимо.
Він підвівся, і Інна вперше помітила, що він здається сильним.
— Вибір ваш, — сказав Юрій на прощання.
До кінця робочого четверга лишалося ще пів дня. Інна вирішила, що негайно скасує зустріч, сповіщення про яку висвітилося на телефоні, а потім влаштує собі вихідний і просто відпочине, щоб заспокоїтися. Але потім стала думати про покарання — якого, звісно, не буде — справжнє, досить сильне, ефекту від якого вистачить надовго...
Вона на мить встала з-за столу і стала в куток. Не бачити кабінет і двері було тривожно, і їй здавалося, що все почнеться вже зараз, що ось-ось доведеться відповідати: за спізнення, за лінощі, за те, що відкладає роботу. Інна раптом згадала про презентацію, яку відкладала вже тиждень, і зітхнула. Який тут вихідний. Краще показати, що вона зробила хоч щось.
Вона хотіла скасувати зустріч ввечері, а потім вранці, як тільки прокинеться. Але замість цього поклала в сумку згорнуті домашні штани і написала повідомлення на пошту всім працівникам, що за хорошу роботу відпускає всіх о шостій. Подумавши, виправила: «О п’ятій». Задерши спідницю, подивилася в дзеркало на свій поки ще білий задок. А потім вийшла з дому і поїхала на роботу, не спізнившись вперше за місяць.
Час біг невпинно. Інні здавалося, що він летить. Вона знову і знову думала скасувати зустріч, але все ж не робила цього. Замість цього вона сумлінно, як ніколи, працювала. Тільки це допомагало не думати про те, що чекає на неї, і не дивитися в куток.
Іноді вона чула, як працівники біля кулера тихо перемовляються. Вони намагалися вгадати, в чому справа: чому їх відпускають, чому Інна прийшла так рано, чому так зарилася в презентації і документи, які до цього ігнорувала тижнями. В Інни щоразу завмирало серце від думки, що зараз хтось випадково вгадає. Чи — ще гірше — що вчора хтось підслуховував розмову. Але ні. Багато хто думав, що це пов’язано з бізнес-консультантом, але що консультуватиме він її по попі, ніхто навіть не припускав.
Це ж маячня, правда?
О п’ятій офіс швидко знелюднів. Інна лишилася сама, до її покарання лишалося ще дві години. Час, який раніше летів, тепер ледь тягнувся.
Інна і справді завжди уявляла себе на місці жінок з відео, яких шмагають. Вона справді хотіла, щоб її покарали. Але тепер, коли покарання ось-ось мало статися, їй було страшно. Раптом це надто боляче? Раптом насправді вона цього не хоче?
Але... раптом це насправді допоможе?
Коли до сьомої лишалося десять хвилин, Інна вимкнула комп’ютер і, не вірячи, що робить це, стала в куток.
Час зупинився. Їй здавалося, що вона стоїть вже довго, але знала, що навряд це так. Можна було перевірити, але вона лишила мобільний на столі, і не наважувалася вийти з кутка. З її удачею якраз тоді Юрій і зайде. Тому Інна просто переступила на ногах і стала чекати далі.
Вона почула, як на поверсі зупинився ліфт, почула чиїсь впевнені кроки в коридорі. Потім відчинилися двері в її кабінет. Інна озирнулася на Юрія.
— Ні-ні, ви стоятимете так, поки я не дозволю озиратися і виходити, — суворо сказав він.
Інна пискнула і розвернулася в куток.
— На майбутнє запам’ятайте. І ще запам’ятайте, що надалі чекати в кутку ви будете голою знизу по пояс.
— Надалі? — тихо перепитала вона.
Він мовчав, явно чекаючи на щось. Інна ковтнула слину і стала роздягатися. Розстібнула і стягнула тісну спідницю, роззулася, зняла капронки. Останніми, враз почервонівши, вона зняла трусики.
Юрій мовчав ще якийсь час, явно оцінюючи поле для роботи. А потім сказав:
— Так, я думаю, я призначатиму вам таку зустріч раз на місяць. Будемо переглядати ваші успіхи, невдачі, читати відгуки працівників.
— Які відгуки?
— Анонімні, їх отримуватиму і аналізуватиму я.
— А... Якщо я не хочу?
— Тоді просто скасуєте зустріч. Але чомусь я думаю, що ви цього не зробите. Бо може ви й не хочете, але знаєте, що вам це потрібно.
Інна не мала, що відповісти. Хвилин через п’ять Юрій сказав їй вийти з кутка і повернутися до нього. Виявилося, що він не гаяв часу: прибрав все зі столі для переговорів і причепив до нього... щось.
— Лягай, — кивнув він на стіл.
Від того, як раптом він перейшов на «ти» Інні стало моторошно. Вона повільно ішла до столу, відчувши раптове бажання перепросити і виправдатися.
— А я... Я вчора і сьогодні закінчила презентацію. І багато зробила по роботі. Багато закрила питань. І...
— От і добре. Якщо обіцянка покарання так добре мотивує тебе, уяви, що буде після справжнього покарання.
Юрій підійшов і спокійно, але твердо вклав Інну на живіт. Він посунув її на столі так, що її голова й руки звисали униз. І перш, ніж вона встигла зрозуміти, що бачить, застібнув на руках шкіряні наручники, причеплені до ніжок столу.
— А... це...
— Це щоб зекономити мені час, а тобі удари, якщо тобі захочеться утекти або прикритися.
Він підсунув під низ живота Інни невеликий валик, а потім затягнув широкий ремінь вище талії, і ще один — нижче колін. Вона відчула, як випинається вгору її зад, і спробувала поворушитися. В неї майже не вийшло. Інна зрозуміла, що не зможе не просто втекти, а навіть спробувати ухилитися. Їй знову стало моторошно, і вона спитала:
— А це дуже боляче?
— Дуже, — з усмішкою відповів Юрій, відійшовши до сумки, яку приніс з собою. — Ти, може, спершу скажеш, що передумала, потім спробуєш погрожувати, потім проситимеш зупинитися, обіцятимеш, що виправишся. А потім будеш просто кричати і плакати. Але це нічого не змінить. Ти дуже, дуже погано поводилася. Тому заслужила дуже суворе покарання.
Інна м******і стиснула сідниці. Юрій негайно ляснув по лівій розкритою долонею. Лункий звук здавався оглушливим, але ще більше Інну ошелешило те, як сильно він вдарив, і як спершу сідниця на мить оніміла. А потім місце удару стало наливатися теплом. Жаром навіть.
— Я... Я мабуть передумала, — сказала Інна.
Юрій нічого не відповів, але потім обійшов стіл і сів навпочіпки перед Інною, так, що їхні обличчя опинилися на одному рівні.
— Як я й казав, це нічого не змінить. Бо ти дуже погано поводилася. А поганим дівчатам задирають спідниці і безжально карають по попі. Цього разу — ременем.
Він підняв руку і показав Інні товстий широкий ремінь, явно зроблений тільки для покарань. Мабуть, він був завширшки як половина її попи. Сідниці від цього стиснулися знову самі собою, але Інна змусила себе розтиснути їх. Вона видихнула:
— Я виправлюся. Чесно.
— Звісно. Інакше заслужиш ще одне покарання.
Юрій підвівся і став збоку від неї. Інна викрутила голову назад, щоб бачити, що відбувається, але бачила вона небагато. Тільки як він підняв руку з ременем вгору. Від страху Інна заплющила очі, а потім почула, як ремінь різко розсік повітря. Потім сідниці оперезало болем, Інна розкрила рот. Спершу беззвучно, бо від шоку забула, як кричати. Але вже четвертому ударі вона стала стогнати. На восьмому закричала:
— ААА! Не треба більше! Будь ласка! Я все... А! Ай! Я все зрозуміла, я виправлюсь!
Юрій не відповідав. Він тільки усміхнувся собі під ніс — як швидко поважна керівниця перетворилася на дівчисько, що завинило і не хоче покарання. Він раз за разом змахував ременем. Рівні удари лягали на пухкі широкі сідниці.
Він з першого погляду — спершу на справи компанії, а потім на Інну — знав, що йому буде, де розгулятися. Біла шкіра вкривалася смугами. Спершу вони були рожеві, тепер ставали червоними. Він бив сильно, бо бачив по тілу Інни, що вона може витримати суворе покарання, і знав, що саме таке — суворе, справжнє покарання — вона заслужила.
Вона пробувала ухилитися від ударів, але він прив’язав її надійно. Тож ремінь раз у раз бив точно в ціль. Він практично впивався в попу, на мить розрівнював її, і тоді м’ясисті сідниці розбігалися хвилями. Він знав, що Інні боляче, але вона все одно все повідомляла про це своїми: «Ой! Ай! Боляче! Будь ласка! Я більше не буду!!!»
Після чергового вибачення Юрій спинився. Інна негайно стала стискати й розтискати сідниці, сподіваючись, що це полегшить біль. Мабуть, вона сподівалася і що покарання скінчилося, бо шморгнула носом і стала белькотіти:
— Я більше не буду. Мені дуже соромно за те, як я ставилася до роботи, я виправлюся...
— Це я вже чув, — спокійно сказав Юрій і неспішно обійшов стіл. — Але твоє покарання не за те, що ти робитимеш потім, воно за те, що ти вже накоїла. Тож... — Він поклав ремінь на сідниці Інни, що так і пашіли теплом, — продовжимо.
Ремінь злетів вгору — і полетів униз, з силою врізавшись в червоний зад Інни. Вона скрикнула і знову пообіцяла, що виправиться. Юрію здавалося, що тепер її обіцянки здаються трошки щирішими, а розкаяння більш усвідомленим.
Покарання тривало не дуже довго: по двадцять п’ять ударів з кожної сторони. Але Юрій був впевнений, що Інні воно здається нескінченним.
Після останнього удару він поклав ремінь на стіл і знову поклав долоню на сідницю Інни. Та застогнала від полегшення. Мабуть, долоня зараз здавалася їй крижаною. Верхня частина стегон і нижня частина сідниць Інни були майже червоні.
— Як гадаєш, на місяць уроку вистачить?
— Таааак, — протягнула крізь сльози Інна.
— А я от думаю, що ні, — він легенько ляснув її по попі і відійшов до сумки.
Інна, яка ледь тямила себе від того, наскільки боляче було від ременя, з острахом чекала. Вона почула, як щось небезпечно, гостро просвистіло в повітрі, і скрикнула.
— Кричати ще рано, — м’яко сказав Юрій.
Він знову сів навпочіпки перед Інною і показав їй прут завтовшки з мізинець.
— Ротангова різочка.
— Будь ласка, не треба!
— Мені здавалося, комусь було соромно, хтось тут усвідомив, як погано поводився, і планує виправитися.
— Я правда виправлюся, але не треба більше...
— Перший крок до виправлення — це визнати помилки і взяти на себе відповідальність за них.
Інна захникала і заплющила очі, але Юрій змахнув різкою, і вона негайно знову розплющила їх.
— Останній десяток отримаєш різкою, щоб мати уяву, що чекатиму на тебе в майбутньому, якщо ти все ж передумаєш виправлятися. Але про це покарання попроси мене сама.
— Будь ласка, не треба... — прошепотіла Інна.
Юрій кивнув і, звівшись на ноги, знову став збоку від стола.
— Або я можу почати шмагати тебе просто зараз, — сказав він і притулив різку до червоних половинок. — От тільки рахувати почну тільки після того, як ти попросиш.
Інна скривилася, але зрозуміла, що все ж отримає все, що заслужила. Ох, як сильно вона шкодувала про всі пропущені дедлайни, відкладені зустрічі — про все, що зробила не так і через що тепер страждала.
Щоки в Інни почервоніли майже так само, як її зад.
— Будь ласка, покарайте мене, — пробурмотіла вона.
— Не чую, — Юрій легенько поплескав її по попі.
— Будь ласка, покарайте мене! — голосніше сказала Інна.
— Як?
— Різкою по голій попі.
Він досі чекав, і вона видихнула ще:
— Суворо...
— Розумничка, — сказав Юрій.
Різка просвистіла і обпекла Інну в самому низу сідниць. Вона закричала і закрутила попою, хоч і знала, що це нічого не дасть. Біль ставав все сильнішим. Юрій цього разу вдарив не одразу, а чекав кілька секунд. Він вдарив точно в ту саму мить, коли їй здалося, що біль вщухає.
Цього разу Інна тільки один раз прокричала:
— Будь ласка!..
Це сталося після третього удару.
Юрій відповів насмішкуватим:
— Будь ласка, сильніше? Це легко.
Від наступного удару Інна завила. Далі вона вже не просила, тільки кричала й плакала.
Вона отримала п’ять ударів з однієї сторони, п’ять з іншої. Після цього все раптом спинилося. Юрій спершу відв’язав їй руки, і Інна негайно завела їх назад. Притулила до попи, але, зашипівши від того, як боляче навіть торкатися, негайно прибрала їх. Зад горів, вона обережно, ледь торкаючись, намацала десять випуклих смужок від різки.
Вона навіть не помітила, як Юрій розв’язав їй і ноги. Потім він погладив її по голові:
— Ну, досить. Вже майже все.
— Майже? — налякано подивилася на нього Інна.
Юрій просто допоміг їй злізти зі столу. Навіть стояти було важко. Здавалося, що все ззаду здерев’яніло. Інна навіть не одразу згадала, що вона знизу гола. Тепер це здавалося взагалі не важливим.
Юрій взяв її за плече і підвів до крісла. Вірніше, до столі, де раніше було її прекрасне м’яке шкіряне крісло. Тепер на його місці стояв простий дерев’яний стільчик з офісної кухні. Твердий і неприємний на вигляд.
— Тепер ти сядеш і напишеш лист своїм співробітникам, де опишеш...
Інна розширила очі, чекаючи, що він скаже, що їй треба розповісти про покарання. Юрій ніби спеціально потягнув паузу, але сказав інше:
— Опишеш, як усвідомила свої недоліки і як плануєш виправитися. Як вже наступного тижня розкажеш про те, що зміниш у своєму стилі роботи й управління. І як заохочуєш усіх вказувати на зони покращення в анонімній формі.
— А можна... Можна стоячи? — обережно спитала Інна.
Юрій не відповів, але поглянув на різку й ремінь, що досі лежали на столі. І Інна, зморщившись, опустилася на стілець. Вона ледь могла сидіти, але все ж слухняно увімкнула комп’ютер і почала набирати лист.
Вона знала, що починається геть новий етап життя.
І якась її частина попри все цьому раділа.