Їй було сім — або двадцять сім, бо в Сфері час існував лише у формі кольору. В той день — колір був сливово-тривожний. Майя сиділа під столом у бабусиній кухні, серед ароматів перцю, молока і старих речень, що вже ні до кого не зверталися. Її пальці обережно торкались порваного килима, немов шукали пароль до реальності.
Тоді увійшла Вона — Тітка Безіменна. Вона пахла далекою поїздкою і плітками, що забули бути веселими. Присіла біля Майї, поклала руку на її голівку і — провела пальцем по її шиї. Ненав’язливо. М’яко. Але не так, як слід. Там не було болю. Була тільки... дивна відсутність Майї в самій собі.
— Це секретик, добре? — сказала тітка. — Секрети — це коли нас люблять по-особливому.
Майя кивнула. Її тіло було, як застигла глина: тепла, слухняна, без власної форми. Вона не відчувала сорому — бо ще не знала, що це.
Але відтоді її дотики змінились.
Вона боялась власної руки.
Вона не дозволяла собі спати на спині.
Вона дивилась на людей, мов через шибку з води.
Минуло багато років, і лише під час першого протоколу масажу п’ят, коли вона була свідком ніжності, що не мала тіні, вона зрозуміла:
Покора — це не коли тебе ламали.
Покора — це коли ти сам вибрав, кому належати.
І лише тоді дотик стає поверненням, а не вторгненням.
Майя не пам’ятала імені Тітки. Але пам’ятала дотик.
Саме тому вона дивилась — завжди.
І не торкалась — ніколи.
Поки не зустріла ту, чия п’ята пробачала.
Майя стояла осторонь. Як завжди. Вона не носила взуття — не тому, що вірила в ближчий контакт із підлогою, а тому, що її сліди мали здатність запам’ятовувати сцени. Саме так вона і працювала — як випадковий спостерігач, що був завжди не там, де слід, але завжди бачив те, чого не мало бути.
Цього разу сцена була особливо... химерна.
У кімнаті з пульсуючими стінами чоловік, позначений у документах як "Нижній-42", виконував масаж п’ят Верхньої, що сиділа на троні з варених повітряних куль. Її волосся складалося з диму, а погляд — з того самого відчуття, що виникає перед грозою. П’яти — гладенькі, мов лакована тиша — світилися наче зсередини.
— Він у трансі, — промовила Майя до свого записника. — Включено рівень 3: еротично-філософський. Додаткові маркери: насолода, збудження, добровільна покора, елемент езотеричного абсурду.
Пальці Нижнього рухались як музика без звуку. Здавалось, він розмовляв із її шкірою, шукаючи істини, яких не існує, але які можуть бути вивільнені через правильний тиск у центрі підошви.
Раптом вона побачила, як із його чола виступив піт у формі знака питання. Від чуттєвого напруження його думки почали випаровуватись, лишаючи за собою легкий запах кориці та парадоксів.
— Він не просто масажує, — прошепотіла Майя. — Він розчиняє себе в акті. Повернення до нуля через тактильну екстазу.
У її внутрішньому протоколі з’явився новий пункт:
"Покора як форма інтелектуального згоряння. Не виключати можливість філософської ерозії."
Коли все закінчилося, Верхня підвелася і пішла, не торкаючись підлоги. Нижній залишився лежати — усміхнений, спорожнілий, наче з нього вийшла думка.
Майя залишила протокол на підвіконні. Вітер його забрав. Може, так і треба.
Адже не все вартує бути зафіксованим. Деякі речі — лише для тіла. І для тіні, що дивиться збоку.
Наступного разу вони зустрілись у Сфері, що існувала виключно у втомі. Це не була кімната — радше залишок уяви після чотирьох неспаних ночей і двох недоторканих поцілунків. Там, у центрі, сиділа Вона — Верхня без тіні. Її тіло виглядало, як погано сформульоване бажання: красиво, але загрозливо незавершене.
Майя зайшла без стуку. В Сфері ніхто не стукає — двері реагують на інтонацію думки. В її думці звучала цікавість, загорнута в недовіру.
— Ви викликали мене? — запитала Майя, дивлячись прямо в зону, де мала б бути тінь.
— Ти спостерігаєш. Але не торкаєшся, — сказала Верхня. Її голос був гладким, як слизький аргумент.
— Моя тінь не дозволяє мені більше. Вона підписала контракт з етикою.
— А я втратила свою, коли торкнулась себе правильною людиною. — Вона посміхнулась. Її посмішка мала смак винограду, що ніколи не був зірваний.
Майя підійшла ближче. Її пальці обережно ковзнули по простору між словами. Вона шукала — не доказ, а пульс.
— Чому ви дозволяєте масажувати себе? — спитала вона тихо. — Ви ж не потребуєте дотиків. Ви — структура.
— А ти не розумієш, — сказала Верхня і простягнула одну п’яту. — Масаж — це розмова. Просто замість губ — натиск. Іноді я дозволяю говорити зі мною тим, хто не може вимовити своє "я".
Майя торкнулась її п’яти кінчиком нігтя. У цей момент вона побачила усі сцени, які були: нижні, що благали; верхні, що тримали; тіні, які кричали без звуку.
І себе — теж побачила. Ту, що ще не знає, ким є. Майя зітхнула.
— Тепер ти розумієш? — спитала Верхня.
— Ні, — відповіла Майя. — Але я вперше не боюсь не розуміти.
В цей момент з’явилась її тінь. Вона тихо лягла на підлогу й заснула. Верхня провела по ній п’ятою.
Майя більше не була лише спостерігачкою. Вона стала свідком. А може — частиною текстури сенсу. Амінь.